Часом,
коли не пишуться вірші, –
з'являється ідея писати прозу.
Але проза не пишеться теж,
тому що бажання писати – відсутнє.
Воно обумовлене іншою потребою –
кричати.
Кричати, як поранений звір,
кричати на увесь світ,
щоб тебе нарешті почули.
Почули твій зранений крик,
до якого ти навіть вже звик, –
прийшли і добили,
та при цьому сказали:
як ми цю тварюку любили,
ми не хотіли, щоб він
відчував той нестерпний біль.
Брехуни! Брехуни звідусіль!
Адже ніхто з них й не гляне,
що дрібна, не смертельна там рана,
і крик не від болю лунає,
а від безсилля.
Та нехай все ж святиться насилля
в ім'я благородного вчинку,
скоріше іди до спочинку
і не кричи.
Тільки ти не кричи...
Якщо б ти не кричав,
то ніхто б і не знав,
і ножа не ввіпхав.
Не потрібен нікому твій крик,
не потрібен нікому твій біль,
а тобі не потрібен чийсь жаль.
Лиш грааль.
Той святий і священний грааль
у якому твій схований дар,
що тобі дарував колись Цар.
Не кричи,
бо у цім є твій шанс,
то не твій декаданс,
а лиш тих,
не спроможний хто слухати крик,
і заради блаженної тиші,
в пустоті той тебе заколише
і залишить
у вічній пітьмі.
Ти усьому й усім скажи: ні.
Коли прагнеш щосили кричати,
коли сили нема промовчати,
коли треба уникнути страти
і не пишеться проза –
пошукай у кишені –
там малесенький клаптик,
у якім твоя доза.
Розгорни,
на повнісінькі груди втягни
і не бійся, що буде ще гірше,
а пиши,
ти на клапті паперу пиши
нову дозу чи порцію віршів.
23.02.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570704
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.03.2015
автор: Олександр Яворський