1.
Жартома називав її царицею Вавілону. Знала безліч мов: від французької до івриту.
Як і де вона їх вивчила ніхто не знав,вона ж списувала все на природню впертіть і згубний вплив самоосвіти.(я називав це силою духу і цілеспрямованістю),а ця бестія сміялась у відповідь і говорила,мовляв,я ніц не шарю і в мене стружка в голові,замість мізків,я ж заперечував,виправдовуючись тим,що до її приходу з мізками,у мене все було нормально.Вона сміялась,цілувала мене в чоло і шепотіла мені на вушко якесь латинське слово,якого я ще не знав.Чому ще ? Бо живучи з цією дивачкою я вже майже став поліглотом.За два місяці з нею я вивчив і прочитав більше слів,аніж за все своє дотеперішнє життя.Завдяки їй я дізнався про Гессе,Стейнбека,Лондона,Тагора,Роланна і Кізі. До цього моєю основною спеціалізацією була творчість Сергія Шнурова і гурту «Ленінград».
Вона любила життя бо життя це боротьба,а боротьба гартує людину-так вона говорила,лукаво на мене блимаючи.
Але ніжною ця амазонка,також вміла бути,особливо вночі чи під ранок коли ти вже спав без задніх ніг(чому саме без задніх?),вона раптом згадувала що поруч з нею сопе бурундук(тобто я) з яким конче треба пообійматися,бо їй бачте не спиться,моя точка зору при цьому звісно нікого не цікавила,на те я і бурундук зрештою.
Кохалася вона не тільки в мовах ,але й безпосередньо у мені,на мені,і зі мною…
Під час любощів воркотіла щось іспанською,бразильською,португальською,якимись чудними латиноамериканськими чилійськими діалектами, чи хто їх зна)Для непосвячених вони всі однакові.
Ми познайомились з Ол в Криму ,в Гезлеві,на березі моря чорного і теплого.І тіло у неї було як море- чорне і тепле,смагле,як сонце,тепле як печений хліб.
У неї були дивні руки-сильні і ніжні водночас.Коли вона тебе торкалась,здавалось ти починаєш звучати,ніби все життя був давньою арфою,на якій ніхто окрім неї не вмів грати.А Ол не боялась-її вистачало не лише на увертюри але й подекуди на цілі симфонії,
Де ми з нею були власне інструментами,а замість соло вигравали м*які хвилі її напівшепотів, у наших з нею концертах рідко зустрічались прелюдії,зате було більш ніж достатньо симбіозу піано і форте химерно сплетених в один нерозривний вузол.(даються взнаки три дні музичної школи).
Оленчик була вірменкою за походженням,з суто східним «візантійським» розрізом очей,за що її в дитинстві часто дражнили монголкою,натомість я трансформував ту образу в янголку,з чого моя любимка дуже тішилась.Хоча то тривало недовго,бо коли я дізнався що неї є ще грецькі і єврейські корені,Кохана була урочисто перейменована в асорті, або офіційно Інтернаціонал.(Наслідком чого було відлучення і тотальний кількаденний ігнор.який втім завершився цілком передбачувано:лежали і кохалися на березі моря під ритмічне похитування тремтливих зірок,кутались у вечір,чи то пак вечір загортався в нас.
Я вгадував припливи і видпливи у порухах її зіниць.
Під час припливів вони розширювались під час відпливів звужувались.Підіймалась наді мною і вбрідала мене,втягувала у шалений вир,своїм шаленим майже зміїним танком.
Вона і сама була як ноти і любилася мовби танцювала,була повінню кимось замкненою в жіночу плоть.І тепер ця вода шаліла прагнула вийти з берегів і затопити все довкруж,та мене найперше.Кажуть під лежачий камінь вода не тече.Брехня- тече і шаленіє і пече розбурхує і топить і колише.Язиком прокладає в мені нові торгові шляхи.Устами відкриває мені третє око.Я -незаселена земля,на яку щойно ступила нога поселенця.Давид,що пізнав радість битви,псалом во славу величі творіння.Я повержений її Сціллами і Харібдами,але від того щасливий.Абсолютно незворотньо,непомірно.Дотла спалений її вулканами лавами її любові,оперезаний хвилями ніжності,упокорений,як планета часовими поясами.
Вона стишила маятник руху десь аж під ранок,коли останні зорі втомились заздрити цим нашим далеко не голодним іграм.
2.
Зранку прокинувшись вона спитала мене чи вірю я в минулі життя я відповів,що навіть теперішніх не пам*ятаю.Ол замислилась і провагавшись сказала:
-А я от пам*ятаю всі. І не можливо було зрозуміти вона жартує чи говорить серйозно.Затим різко підвелася і пішла до моря,чи пак у море.
Мені чомусь здалося,що саме так мала виглядати Афродіта-із жаги і морської піни.
Закінчивши обряд омовіння вона вийшла з води і влягалася поряд- щаслива усміхнена,мокра але тепла,бо рідна,бо своя,бо чесна і чиста.Дивились в небо на дивний театр хмар,слухали шепіт хвиль і пташиний спів.
Оленчик горнулась до мене ніби боялась що втечу,а може просто змерзла.
-Холодно?-питаю.
-Ні- ,каже,просто боюсь що ти підеш.
-Куди я від тебе?
-А хоч куди!Того квіту по всьому світу.
-Квіту може й по всьому але більш ніхто не чекатиме,мене як ти,на цьому острові у цій країні,на березі цього моя,моя бірюзовоока татарко.
-Я вірменка-вдавано образилась вона.
-Побудеш татаркою.Нащо мені вірменка в гаремі?Що я з нею робитиму?
-Те ж що і з татаркою.
-Розумієш татарку можна любити.-спробував пояснити я.Просто любити.А вірменку треба обожнювати,тим більше,якщо вона твоя.
-Лицемір,який же ти лицемір,задоволено промуркотіла Ол.
Ще б пак.погодився "лицемір"ніжно гладячи її волосся. Потому я ще півгодині тішив її якимись байками і побрехеньками допоки вона таки не заснула,втомившись від попередньої безсонної ночі.Побіля неї заснув і я. І марилось мені,ніби Оленчині поцілунки проростають із мене квітами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570583
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2015
автор: Той,що воює з вітряками