Одного дня однієї осені, яка прийшла року дванадцятого після початку третього тисячоліття, я перший раз пішов на роботу і заробив 65 гривень. Подзвонив мені за день до того, тільки ввечері, друг і сказав, що дядько знайомий бере на яблука. З Льохою ми погодились поїхати і вже зранку їхали маршруткою у Терешки.
Чи не на найцентральнішому перехресті нас зустрів дядько (йой, не пам’ятаю як звали, здається, Саша) Саша, значить, на мотоблокові з причепом. Ми з Льохою заскочили ззаду на причеп (щоправда звати його також Сашком і з якої причини він дуже давно і раптово став «Льохою» невідомо мені) та весело катнули сотню-дві до саду, що край дороги. Власник саду дав нам ящики та мішки, попросивши в ящики яблука зривати – їх він собі на зиму буде вберігати, а які не можна дістати, ті трусити і в мішки – їх він здасть на консервний завод.
А скільки тих яблук ще на землі лежало! Гарних, цілих! Але вже стукнутих і довго вони зберігатися не будуть. Ну, ми так і робили: рвали в ящики, трусили та збирали в мішки. Одна яблуня, друга… Два ящика, п’ять мішків… Якось так воно йшло, чи не так. І далі. Спини вже й болять, і потрохи ми починаємо кидати в ящики більше трушених-збираних.
- Що ж їм є? Диви, ціле воно.
- Ну й кидай. Тільки дивись, щоб мужик не приїхав.
А мужик їздить, забирає яблука, дає нам пусті ящики, а ми вантажимо заповнені, зав’язуємо мішки. За цим всім процесом ми забували посмакувати плодами. М’які, тверді, соковиті, жовті, червоні, великі та малі. А якщо кому цікаві сорти, то не скажу, бо не розбираюсь.
Загалом, день вийшов цікавим, навіть пречудовим. Ні до того такого не було, ні після. Погода була приємна, зранку легка осіння прохолода, вдень майже спекотно і теплий вечір. Я працював зі власної ініціативи, скільки назбирав – стільки отримав. Та й що тут казати? Природа ж! А після я став «постійно зайнятим», буцім працьовитим, тобто роботу мав.
Що було з найзапам’ятнішого це коли я поліз черговий раз на яблуню трусанути яблук. Трушу, хилитаю, аж мене хилитає – не падають, майже нічого не залишилось. Лізу я вище, одна нога – туди, друга – он туди, руками міцно взявсь. Знову трушу і як вломиться гиляка під ногою, так я, не встигнувши злякатись, усівся на гілку, яка була позад мене. Коли розхитував дерево, то й пішов за інерцією назад.
- Ти це бачив?
- Та дивлюсь який ти Тарзан!
Добре ж мені пощастило, а наступної осені Артіковій мамі не пощатило на яблуках і результат – перелом ноги. Тому краще без перельотів між гілками обходитись, ну і треба, щоб хтось тримав драбину.
Тоді нам дядько Саша заплатити мав 125 гривень за 25 мішків та ящиків (чи тільки за мішки?) і, щоб могли поділитись між собою, доплатив нам ще 5 гривень. Запрошував нас ще, підвіз до того ж перехрестя і назад ми пішли пішки до Бару. Я прийшов сильно втомленим і повним вражень – ми могли б більше зібрати яблук, якби менше займалися дурницями, але кожного дня так працювати я не хотів.
Значить, одного дня осені мені стало вісімнадцять і я пішов на роботу, а день перед тим я заробив 65 гривень.
Tl2O3.
Березень 2015. РЦЛ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570397
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2015
автор: Dingo Барський