Для права людини на сльози не існує давності. Так чому ж ти їх ховаєш?..
[i]
Вкотре.
[/i]
Я ж знаю тебе так, як ніхто інший. Я бачила тебе у хвилини щастя, коли ти схожа на тепле сонечко, твоя радість -[i] твоя любов[/i] - зігріває всіх навколо. Але... Чи так це важливо? Адже я знаю тебе зовсім інакшу. Зломлену. Беззахисну. З бісеринками солонуватих сліз на довгих віях.
Я бачила тебе в хвилини відчаю.
[i]
А така "ти" невідома більш нікому.[/i]
Ну так що? Посміхаєшся? Облиш! Переді мною можеш бути сама собою. Я вмію мовчати. Точніше ...
[i]Я не вмію говорити[/i].
Що там? Образив хтось, еге ж? Ні? Просто все знову безпричинно фігово? Вони не розуміють?.. Та як, чорт візьми, вони повинні тебе зрозуміти, якщо ти весь час мовчиш?! Смієшся? Не приймуть вони тебе такою, кажеш?
[i]Не приймуть...[/i]
А скільки [i]ти[/i] чула їхніх проблем? Скільки одкровень, нехай - нехай! - і не мовлених прямо, а вихоплених з контексту окремих фраз, випадкових розмов, мимовільного відчаю? Прямо тобі ж ніхто не скаже, так? Тому що, той, хто постійно посміхається, чужі сльози не зрозуміє. Але це ж обман?.. Нам обом це відомо.
[i]Ті, хто постійно сміються, розуміють чужі сльози як ніхто інший.[/i]
А знаєш... Може це навіть і непогано. Тільки...
[i]Маска не натирає?[/i]
Та годі. Забудь. Адже дзеркала не мають душі?..
[i]Чи ж не так, дівчинко?[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569571
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.03.2015
автор: Marika