У хаті затишно і тепло.
Осіння ніч холодна за вікном,
А вітер й дощ, неначе бʼють чолом і просяться:
«Впусти, ти, нас до хати.
Ми хочемо з тобою помріяти.
Ми хочемо тепла душевного.
Ми хочемо любові, що від серця йде.
Ми хочем радості і щастя,
Сміятися і плакати з тобою,
Ділитися з тобою суєтою.
О Боже! Зрозумій нас і впусти.
Ми вибрали тебе і з нами, ти, поговори.»
І я, відкривши двері враз сказав:
«О вітре, говори!»
Почувши порив вітру й холод,
Відчувши той «душевний голод»,
Відчувши й силу завиття десь в темноті і в висоті,
Неначе той внутрішній голос мені сказав
І головою похитав - той велетень,
Що в темноті і в висоті десь завивав.
Я на порозі дриголів
І з вітром я розмову вів.
Про що ми тільки говорили
Один Бог зна, як ми в цей час життя любили.
А дощ, дощ також говорив,
Пекуче жалячи в лице.
Він гримав, стукав по даху
І наганяв на нас нудьгу.
Він заперечував й сміявся,
Він сильно злився і кричав,
Він світ весь божий проклинав… !
То защухав, то знов зривався,
Але по-свому був він прав.
І з вітром бачили ми вдвох
Душевні муки і турботу,
Крики душі й велич свободи.
Ми сльози бачили крізь стогін й сміх
І кожен з нас – відчув свій гріх.
06.12.1986р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568748
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.03.2015
автор: Мацик