Напевно ти мене забув…
Не мало часу вже минуло,
І всі минувші будні дні,
Я лиш нагадуюсь що було.
І спогади наводять сум,
Що у думках таки навіки,
Безжальний він розумний ум,
Запам’ятовує всі втіхи.
І час що я в останнє був,
Ти усміхався, ми дуріли,
Я пам’ятаю як було,
Ми одне одного любили…
Та ти напевне все забув,
Мене як батька любий сину,
Жорстоко так усе було,
Та нас з тобою розлучили.
І ця жорстокість не межа,
Усе лиш тільки починалось,
Я був щасливий, кохав я,
Вона лиш з мене так знущалась.
І боляче у грудях так,
Жорстокість почуття вбиває,
Кохаючи душа болить,
Безжально серце розриває.
І є надія хоч й мала,
Мізерна просто уже стала,
Кохання те що є й було,
Далеко в тілі заховалось.
Із смутком гляну я в вікно,
І погляд відведу далеко,
Не забуваю янгол мій,
Я лиш кохаю, ти далеко…
І ця самотність певний час,
Вона лишень мене змінила,
Дорослий погляд на життя,
Ця одинокість все відкрила.
І є величною мета,
Що душу й розум мій покрила,
З’явилась ціль вона одна,
Напевно подарує крила.
І невгамовно у житті,
Для мене з’явиться надія,
І я невпинно буду йти,
Я наполегливо зумію.
Якщо ж спіткнуся, встану я…
Не боюсь уже нічого,
У мене є лише мита,
Долатиму я перешкоди.
І в голові лише одне,
Де ти лише так мій маленький,
Чи пам’ятаєш батька ти,
Чи помогли тобі забути.
А.А. Отченко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568604
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.03.2015
автор: Андрій Анатолійович Отченко