Не воюй з вітряками, благаю тебе, Дон Кіхоте!
(Небезпечна не сила, а дурість, повір.)
Їм приємно стояти на місці, немов у болоті,
Копирсаючись в мулі уламками крил.
Світ незмінний, на жаль. Це відома давно аксіома!
Дон Кіхоте, загублені лицарів дні.
Бачиш, тушки ковбас? А колись вони мчали, як коні…
Заховай Росинанта подалі, аби…
Від нагострених слів не врятують дідівськії лати.
Подивися, з душі накрапАє дощем.
Дон Кіхоте, з невіглаством годі до бою ставати:
Від заліза воно аж ніяк не втече.
Ти втомився століття німі день у день вартувати.
І зламався твій спис у затерплій руці,
Адже знаєш: найважче себе, наче гору, долати,
Дон Кіхоте, щоб світ не потрапив на манівці…
Не воюй з вітряками… доволі навколо омани…
Вірних друзів цінуй, ким вони не були б…
Зі своєї душі вимітай павутинотумани…
Мчи душею у небо, думками занурюйся вглиб…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568274
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2015
автор: ptaha