Іноді здається,ніби тіло-це оболонка душі...І коли тобі дуже погано хочеться вирватись з неї і полетіти кудись ввись а потім вперед,неважливо куди,головне подалі звідси...Хочеться відчути легкість і свободу,побачити небо у всій його красі,а не уривками над дахами будинків,хочеться відчути себе невагомою,відчути пориви вітру і впасти вниз,щоб знову злетіти,доторкнутись до хмаринок...Але реальність,гул машин,крики дітей за вікном знову вертають мене з моїх думок.І тоді я дивлюсь в дзеркало...Тіло-це просто :мозок,шлунок,серце та інші органи,5 літрів крові,невдала фігура,ніс картоплиною над яким усі сміються...і хочеться плакати...Я прикована тяжінням до свого тіла,до цього життя,до цих проблем і сірих буднів.Хоча я й літаю у снах,але ж кожного ранку прокидаюсь...Я дивлюсь на сірі будинки і голі дерева - і розумію,що чудес не буває,якби там і що хто не писав типу "Творіть самі","Люди самі творять дива" Ні...диво-це те,до чого не причетна людина,що стається саме по собі,коли дуже цього хочеш.Це те,що читає твої думки,бачить твою душу...Це щось високе,особливе...А те,що творять люди,не все,але приносить самі лише проблеми.Часто я дуже жалкую,що народилася романтиком,що у мене таке чуттєве відчуття реальності і інакший світогляд...Мені дуже важко жити у світі прагматиків і реалістів...Я живу мріями і ці мрії розбиваються щодня,щомиті,щосекунди...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567837
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2015
автор: Yulia Sky