Підковами по вквітчаній землі
б’ють навіжені здичавілі коні.
Болить душа.
І тягнуться долоні
сховати бодай грудочку ріллі.
І врятувати хоч малий шматок
з тенет мари, з безжального содому.
Від божевілля, може, чи від грому,
летять слова, розлігшись у рядок.
І я із ними злину, й навмання,
через ліси зелені,через ріки,
поки ще не стулилися повіки,
помчу, аби стриножити коня.
Ні, я не птах, а навкруги мара…
І він – уже обвуглений, зчорнілий,
лежить в шаленстві болю скам’янілий
і смерть свою очима пожира.
Немає сил…
Якби Господь дав крила,
я б вихром пронеслась крізь біль і страх,
й, поки сльоза не висохла в очах,
собою б смерті саркофаг накрила.
Хай сад би цвів.
Та що ж це, милий Боже?
І світ не знав сих дев’ять грізних літер,
бо тут, бо тут, де виє мертвий вітер,
лиш попіл – вже ніхто не допоможе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566944
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.03.2015
автор: MERIKEYU