[i]...И стало беспощадно ясно:
жизнь прошумела и ушла.
А. Блок
[/i]
*
Немов загроза роз’яріла
від бога злоби і заглад
спускає ранній вечір крила
на мій печальний виноград.
Підходять тіні мовчазливі
і з ними йде у млі журби
час результатів справедливих –
час покаяння і ганьби...
Де зелень, свіжа і розкішна,
де грона, що нектар налив?
Ах, труд мій був трудом невтішним,
й порив безплідним – мій порив!
Де нині серце відпочине,
де схова для вогню сумна?
– Удалині злі хуртовини
і жде у смерку, жде – Вона!..
*
Мій путь минув вже ті долини,
де тільки Радість і Любов,
мене щось тягне в тьми глибини,
я в місце гибелі прийшов.
В дурмані вогняного раю
як промінь вигнаний тремчу,
де я – шукаю і не знаю,
де я – вже гасну і мовчу.
Крізь стовбури, що завалились,
із глибу, де бездомність, страх,
далекий стогін просить милість,
в невільних кається гріхах.
То, наче гірко полонена
в глухому лісі без чудес,
дзвенить мені душа Верлена
«Dis qu’as-tu fais de ta jeunesse!»*
(Ді ка тю фе де та женес!)
*
Назад, крізь сни закриті тьмою,
веду неситий погляд свій –
минулий день переді мною
встає неситий і блідий.
Чийсь голос шепче сумовито:
чому не випиті меди,
чому печальна Афродіта,
а щит у прах ліг назавжди?
Невже тому звучали труби
для тебе в радісних гріхах
і ти був то цнотливо-любий,
то злий борець, а то монах?
Та нині вже біля провалу,
ти розумієш в гіркоті,
що я в Життя тебе гукала,
а ти Смерть вибрати схотів...
*
Прожив я в просторах закритих,
у невмолимій пустоті,
зумів я точно повторити
шлях Люне* певного в житті.
Старці мій прапор заносили,
і ворогом земля була,
а мою гордість, мою силу
обманна слава узяла.
І ось, схиливши очі долі,
безумну прірву в них сховав,
з останнім жаром в серці кволім
шепчу мольби палкі слова:
Царице, вежу оглядаю –
пошли свій голос звідтіля,
коли останній лист спадає
з мого безлистого гілля.
*Dis qu’as-tu fais de ta jeunesse!
(Ді ка тю фе де та женес!) –
Скажи, що ти зробив зі своєю юністю! (фр.)
* Нільс Люне - головний герой одноіменного роману
данського письменника Єнса Петера Якобсена (1848-1885),
людина складної долі.
Димчо Дебелянов
Под сурдинка
[i]...И стало беспощадно ясно:
жизнь прошумела и ушла.
А. Блок
[/i]
*
Като безумната закана
на Бог злопаметен, злорад,
крила отпуща вечер ранна
над моя скръбен виноград.
Пристъпят мълком сенки строги
и с тях пристъпя странно сам
часът на черните итоги -
на разкаяние и срам...
Де мойта свежа, росна зелен,
де грозда, в късен зной налян? -
Ах, моят труд бе труд безцелен
и блян безплоден - моят блян!
И де сега сърце да скрия,
де сетен плам да приютя?
- Далече тътне лиха сприя
и дебне в мрака, дебне - Тя!...
*
Изминал пътя през лъките
на Любовта и Радостта,
незнайна власт ме в мрак покити,
аз бродя в гибелни места.
Аз тръпна в огнена замая
като прокудена лъча,
къде съм - диря и не зная,
къде съм - гасна и мълча.
А през запречените стволи
из безприютни глъбини
залутан стон за милост моли
и в неповолен грях вини.
То сякаш горко запленена,
далече в глъхналия лес,
звъни душата на Verlain'a:
«Dis qu’as-tu fais de ta jeunesse!»
*
Назад, през сънища стъмени,
аз впивам взор неутолен -
неутолен и блед пред мене
въстава моя минал ден.
И нечий глас през сълзи пита:
защо меда е неизпит,
защо е скръбна Афродита,
а в прах покитен твоя щит?
Нима затуй над теб звучаха
тръби на свят и светъл грях
и ти бе ту невинност плаха,
ту лих борец, ту строг монах,
та днес пред самата провала,
да разумееш с горка жал,
че аз в Живота съм те звала,
а ти си сам Смъртта избрал...
*
- Живях в заключени простори,
в неумолима пустота,
и в мойта повест се повтори
на някой Люне повестта.
Скверниха нищи мойто знаме,
враг - мойта девствена земя,
а над мощта и гордостта ми
измамна слава се надсмя.
И ето, свел очи, в които
безумна пропаст се вдълба,
с последен жар в сърце разбито
аз шъпна пламенна молба:
Царице, спях до твойте кули -
прати ми в презнощ вихрен стон,
кат бледен лист да ме отбрули
от моя обезлистен клон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565926
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.03.2015
автор: Валерій Яковчук