Подорож.
Одного разу апостолів Павла та Петра викликав до себе їх вчитель Єшуа. Він дав завдання: «Беріть два дерев’яні хрести, та несіть їх крізь найспекотнішу пекельну пустелю до райського саду. Там, ростуть на деревах плоди з м’якоттю ніжною немов найсолодший абрикос. Якщо з’їсти один з них, то можна сягнути мудрості віків.»
Дотепер учні втомилися виконувати завдання свого вчителя, але більше за все в житті вони хотіли повсякчас слідувати вченню Га-Ноцрі. Тому, зголосилися виконати нове завдання. Єдиною умовою подорожі, було вирушати негайно покладаючись тільки на силу віри.
Коли апостоли побачили важелезні хрести, які доведеться тягти за собою, глибоко в душі пошкодували про свою згоду. Але не висловили навіть найменшого незадоволення, підважуючи на плечі непосильну ношу. Бо беззаперечно вірили в свого вчителя та його вчення.
На дорогу Єшуа сказав:
- Ви маєте стійко витримати дорожні незгоди та пронести крізь спекотне пекло знамена віри – хрести. В кінці вас чекає прохолодна тінь райського дерева та солодка волога його плодів.
З цими напутніми словами учні підставили свої плечі під дерев’яні перекладини та потягли свою ношу через битий, ледь торований шлях пустелею.
З самого початку подорож виявилась тяжкою, вранішнє сонце било прямо в очі, коцурбаті хрести легко протирали тонкий одяг та робили криваві шрами на спині, вага вантажу тиснула на плечі наповнюючи кожен м’яз нестерпною втомою. Здавалось навіть досконала віра не дасть наснаги дотягнути їхньої мети.
Петро, був ще той упертюх, до того напередодні посперечався з вчителем на предмет його вчення, тому йшов мовчки насупивши брови важко роблячи кожен крок. В його голові постійно метушилася думка: «навіщо я слідую вченню цього обірванця Єшуа, можливо він взагалі не син бога, а всі його дива звичайна підробка.» Натомість Павло був завжди великим прихильником вчителя та робив, усе що той казав, навіть якщо чогось не розумів. Тому крокуючи намагався осягнути задум творця, який мала відкрити, на його думку, важка подорож. Він намагався якось відволіктись від здоровезного дрючка, що з кожним кроком все глибше врізався у шкіру. Раптом, його осяйнула думка: «щоб ноша стала легшою, потрібно молитися, за всіх стражденних та блукаючих в цьому та на тому світі.»
Коли добродійні молитви скінчилися, Павло почав просто молиться, про те, аби його ноша стала легшею. І, о диво! Раптом, дерев’яний хрест значно полегшав. Натхнений дієвістю молитви він почав молитися, ще з більшою пристрастю та щирістю, з кожним словом розуміючи, що головне звертатися до бога напряму відкинувши безглузду гординю. Кожного разу, коли він просив творця полегшити його ношу, хрест ставав все менше та менше, доки не зробився малесеньким нагрудним хрестиком. Павло висмикнув з подертої сорочки нитку та прив’язав до неї хрестика почепивши на шию. Його кроки зробилися легкими та пружними, він легко наздогнав Петра.
Павлу, дуже хотілось поділитись здобутим знанням, тому він в подробицях розповів брату по вірі, як зробити з важкого тягаря легесеньку ношу. Але той, тільки щось сердито просипів та ще більше насупився запропонувавши допомогти тягнути хрест. Спочатку він навіть хотів допомогти але потім згадав, що кожному вчитель назначив свою ношу, яку кожен має перти сам. Розмова у апостолів не склалася, тому Павло обігнав брата та пішов далеко уперед.
Натомість, у Петра підкошувалися ноги, він ледь стримувався, щоб не проклинати Га-Ноцрі. Біль у суглобах розкочувався немов океан, намагаючись заповнити злістю кожен куточок свідомості. Ще Павло, з своєю пропозицією позбутися священної ноші за допомогою молитви. Апостолу, здалося, що бог просто над ним насміхається. Він був на межі, готовий врешті-решт зректися віри, але вирішив востаннє довіритись творцю та донести хрест до мети. Та в думки постійно проповзала спокусливо-диявольська думка кинути тягар та завершити безглузду подорож. Та він все одно, знаходив глибоко в серці силу робити наступний крок під палючим сонцем.
Пройшло багато годин, минув день та почався новий. Подорож з маленьким хрестиком пекельною пустелею все-одно не була легкою прогулянкою, але віра переповнювала апостола Павла та молитва надавала неймовірної рішучості. Він впевнено крокував озираючи пустельний шлях, іноді витираючи піт подертою свитиною. Аж, несподівано битий шлях увірвався бездонною прірвою, не було ніякої можливості подолати її. Можна було спробувати перескочити, але ноги були налиті неймовірною втомою, що робило стрибок безглуздою авантюрою. Трохи подумавши апостол сів на почіпки звів очі до неба та почав смиренно молитись, аби бог подав знак, як подолати диявольську прірву.
Так, пройшов день, минула ніч. Почався інший ранок. Тим часом, Петро, врешті доплентався до того самого місця з здоровезним коцурбатим хрестом, так ні разу не зменшивши його молитвою. Він допер його до краю прірви та впав, аби перевести дух. Це був той самий знак, якого чекав Павло. Він поглянув на ширину прірви у найвужчому місці та роздивився довжину Петрового хреста. Ось, що мав втлумачити їм Єшуа- «Бездонну прірву вони мають подолати вдвох, помноживши Петрову витримку на його кмітливість.»
Він допоміг побратиму піднятися. А потім, в подробицях пояснив йому, як перебратися на той бік. Вони точно розрахували та обережно поклали хреста через прірву. Його довжини ледь вистачило аби зачепитися за обидва краї безодні, створивши хиткий міст через неї. Першим пішов Петро, через небезпечну прірву, а Павло міцно вчепився в дерево хреста аби той не похитнувся. Втомлений апостол балансував на межі життя та смерті ризикуючи кожної миті зірватися униз. Та все минулося для нього вдало, і він опинився на тому боці.
Тепер він сам мав допомогти брату перебратися. Тому став навколішки та обійняв хреста руками аби втримати, доки Павло переходить символічний місток. Голова крутилася від спраги та здавалося він зараз зомліє. Але зібравши всю волю в кулак Петро зміг виконати свою задачу, вони вдвох перебралися на інший бік. Пересапнувши хвилину вони витягли дерев’яний тягар до себе.
Павло запропонував решту шляху нести хрест разом. Натомість Петро посміхаючись сказав:
- Краще давай поміняємося. Ти, півдороги ніс малесенький хрестик, а я самотужки пер здоровезний хрест, решту шляху, ми будемо нести символи віри навпаки.
Павло задумався: «Якщо я візьму великий хрест, то зможу так само молитися та зменшити його до розмірів нагрудного хрестика. Але доки я буду молитися можливо нетерплячий брат мене пережене і до райського саду ми дістанемося порізно. Краще, я не буду мінятися ношами, а коли обжену упертюха Петра, то зачекаю його в тіні солодких абрикос.»
З такими думками Павло відмовився від пропозиції брата по вірі.
Дерево.
Далі потягнулися довгі дні у розпеченій пустелі та холодні нестерпні ночі важкої подорожі. Звісно Павло з неважкою ношею далеко обігнав Петра але здавалося райський сад ніколи не з’явиться на обрії. І ось, коли надія його досягти майже змарніла. Вдалечині замайоріла тінь, апостол напружив зір, щоб краще її роздивитися. Без сумніву це було дерево, коли він наблизився то зрозумів, що сад це одне єдине дерево оливи. На ньому справді були нестиглі плоди, хоча, зовсім несхожі на соковиту абрикосу.
Він вирішив відпочити присівши в прохолодній, як йому здалося, тіні дерева. Відразу зрозумівши, чому це місце Єшуа назвав раєм, після пекельної подорожі воно не тільки дарувало спокій, а здавалось відновлювало силу та підживлювало віру. Павло вирішив не куштувати оливи доки до саду не добереться Петро, аби разом дізнатися мудрість віків. Але нестиглі плоди манили своєю досяжною вологою, а спрага робилася навіть у тіні нестерпною. Апостол боровся з диявольською спокусою скільки міг, навіть пробував відволіктися молитвою. Та його брат по вірі все не йшов та не йшов. Можливо він загинув у дорозі, а Павло, дарма його чекає.
Нарешті не витримавши спраги, він ухопив найближчу оливу та поклав її до рота. Справді, вона здалася йому найсолодшою абрикосою в світі, з усіх абрикос які він їв, солодшою навіть ніж персик. Насолода яку дарувала на вид зелена олива була незрівнянна, терпка волога тамувала спрагу, а соковита м’якоть ніжила рот немов найсакральніше одкровення. Але однієї оливи було замало, щоб втамувати спрагу виснаженого пустельника. Тому Павло вирішив з’їсти ще декілька плодів, щоб насититись. Та з оливи нетривкий наїдок, тому він незчувся як скуштував усі оливи з дерева. Йому стало соромно за свою ненажерливість і він почав молитися, аби бог виростив кілька плодів для його побратима.
Та плоди все не з’являлися, здавалось бог забув про нього. Наступного дня на обрії з’явився подорожній плентаючись та хитаючись він намагався йти пустельним шляхом. Але його кроки сильно плуталися і він врешті знесилений впав. Павло ні миті не сумнівався це був Петро, його побратим. Він не вагаючись кинувся йому на допомогу. Підбігши, схопив апостола за комір рваного одягу та відтяг у благодатну тінь оливи.
Петро був повністю виснажений. Його простий одяг просякнутий кров’ю та потом перетворився на суцільне лахміття, губи порепалися та висохли перетворившись на дві рани навколо рота, обличчя попеклося гарячими пісками глибоко заховавши очі за спечені повіки, а ноги спухли перетворившись на один мозоль вкритий кривими шрамами. Павло не міг без сліз дивитися на брата, та не картати себе за необачність через яку не міг йому нічим допомогти.
Не відкриваючи очей Петро заговорив:
- Брате, це ти?
- Так, брате.
- Брате, я вдома?
- Так, ти у райському саду Батька.
- Я бачу. Дивний сад, чудові квіти та божественної краси метелики скрізь сновигають. Дякую, ти знайшов чудову тінь для мене. Прохолодну тінь пахучої абрикоси. – Павло роззирнувся, намагаючись знайти метеликів та квіти, що побачив його брат крізь закриті повіки. Тим часом, той продовжив мову: - Брате, там у височині висить абрикоса. Можеш її для мене зірвати, бо мене змучила вбивча спрага.
Коли Павло подивився на нього, він підняв слабку руку указуючи угору.
Насправді незрозуміло, як він одразу її не помітив. Та висіла високо вгорі на тонесенькій гілці, одна єдина зморшкувата малесенька олива. Відповідь на всі його молитви та щире каяття. Він був розумний, й нарешті зрозумів все, що йому хотів донести вчитель цією подорожжю. Він мав зірвати цю оливу та врятувати брата. Істина, як завше, ховалася під самим носом.
Не гаючи часу, Павло подерся угору за останнім плодом. Старе коцурбате дерево шматувало шкіру та тонкий одяг так само, як важкий хрест, який вони намагались донести до кінця шляху. Коли він поглянув згори дерева униз, у нього на мить запаморочилося в голові, так само, коли він зазирнув у прірву. А коли до оливи залишилося кілька метрів, тонка гілка, так само хиталася, як утлий місток через безодню. Але Павло на цей раз зосереджено долав шлях з однією думкою врятувати брата.
Та ось, залишилось тільки протягти руку до жаданого плоду істини та зірвати його. Пальці випросталися та майже торкалися оливи, але раптом; майнула зрадлива думка: «що як цей плід насправді квінтесенція цілого вчення Єшуа, з’їж його сягнеш найпотаємніших знань.» Але він відразу відкинув цю маячню, йому потрібно врятувати Петра від пекельної спраги. Та однієї миті було досить, хруснула гілка та апостол швидко полетів донизу оббиваючи листки на своєму шляху. Він не встиг навіть зойкнути, як забився на смерть. Зойкнув його брат, якому він падаючи переламав ноги.
Петро залишився сам. Мертвий Павло лежав на його зламаних ногах. Злощасна олива, з поламаної гілки, була поруч. Можна було простягти руку та з’їсти її. Але в цьому не було ніякого сенсу, бо ніщо не могло зупинити смерть. Надодачу тінь над ним змінило пекуче сонце. Сили покидали Петра, не вистачало навіть духу на ненависть.
Та враз усе відступило, він відчув райську прохолоду та побачив божественне світло. Біль та спрага зникли, залишилася тільки всеохоплююча радість від присутності вчителя. Він заговорив до Петра:
- Дякую Брате. Ти з гідністю пройшов випробування.
- Але я втратив хрест та віру.
- Ти сягнув кінця.
- Я зненавидів тебе, Батьку, та свого брата за вірою.
- Але ти тримався мого наказу найдовше з усіх учнів. Тому я виконаю одне твоє бажання.
- Але в мене немає більше сили любити людей, Батьку, так як ти вчив нас.
- У мене вистачить любові на усіх, бо ви мої діти.
- Що буде зі мною? Я помру?
- Ні! Я заберу тебе до раю.
- Що це за місце?
- Це сад, в якому земна віра народжує небесні плоди.
- А, що сталося з Павлом?
- Він потрапив до раю. Ви всі мої діти, я всіх вас люблю однаково.
- Можна загадати бажання, Батьку?
- Кажи, Брате.
- Я хочу, щоб маленька олива істинної віри стала Павлу поперек горла.
- …
Так, бог, створив пекло..
"7 березня 2015 року"
© Copyright Сергій Мат
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565888
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.03.2015
автор: cergey7mat