Одного разу люди впіймали щеня. Впіймали, побили, поламали, поглумилися. Людям було весело. Людям було прикольно. Люди сміялися. Люди тішилися своєю зверхністю.
Клітка - єдине, чого достойне поламане собача. Дурне собача. Одне із тисячі.
Одне лише вони проґавили.
Я не цуцик, люди. Я вовченя.
Шкандибати на переламаних лапах. Битися об пруття, обдираючи до кровавих ран шкуру. Дряпати підлогу слабкими кігтиками, впиватися дитячими ще зубами в ненависні ґрати. І ненависні горлянки. Хай на них і не залишиться ні найменшої подряпинки. До хрипу, до червоного туману в очах, до багряної піни на губах...
Трощити клітку. Трощити тих, хто колись до неї запроторив. Хто навчив задихатися...
Бігти, збиваючи лапи і душу...
Геть. Туди, де за горизонтом підіймається біле сонце. Тільки от... Скільки б ти не біг - не досягнеш його, братику...
Вити. Ховатися поміж чужого листу і чужих сердець. Зализувати рани, згорнувшись клубочком в якомусь темному закапелку. Ганятися за сонячними зайчиками та місячними стрілами.
Викачуватися в попелі, щоб злитися з ніччю. Зливатися зі снігом, щоб хоч на мить стати світлом. Битися в агонії, не в силах щось змінити.
Сіре назавжди залишиться сірим.
Свіжа шерсть сховає старі шрами на гладкій шкурі.
Нові люди будуть приходити і зникати у примарному мерехтінні досвітку. Ти не пристанеш до них - згірклий, оскалений, навчений. Ти не здатен грати за їхніми правилами. Нові зграї будуть проноситися повз перелітними птахами. Та не покличуть тебе із собою - поламане собача не достойне стати диким вовком.
Ти залишишся один.
Сивим привидом блукатимеш світами та сузір'ями, рахуватимеш кілометри і години, нападатимеш на тіні минулого й тікатимеш від теплих сполохів далеких вікон і очей... Привчатимеш себе до думки, що повітря - не пісок і не вогонь. Воно не обпалює легені, не забиває задушливим попелом горло, не вбиває. Звикатимеш: за пазухою у незнайомця не завжди камінь, а в словах - не обов'язково отрута.
Огризатимешся на ласку та сторонитимешся дотиків. Під шовковистою шерстю так легко намацати струпи. Твої слабкості. Вчитимешся радіти далекому промінню. Чисте сонце - не для побитих щенят. Воно спопеляє.
Спостерігатимеш здалеку, як хтось смієшся. Потихеньку почнеш - несміливо, на грані слуху - сміятись разом із ним.
Все не так вже й погано.
Щоб бути з людьми не обов'язково грати за їхніми правилами. Щоб бігти зі зграєю не обов'язково бути вовком. Щоб радіти світлу, не обов'язково рватися над небо.
Для щастя не потрібен дозвіл.
Тільки от... Ти так і залишишся дурним собачам. Недовірливим, стриманим, колючим... Наївним.
Вовченям, яке виє на місяць, в надії, що хтось відгукнеться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565079
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.03.2015
автор: Marika