Коли на землю суне ніч глибока
і день відходить зморений трудами,
як чорна тінь, ляклива й одинока,
скитаюся я темними садами.
І слухаючи з трепетом неясним
відлунок кришталевого мовчання,
я згадую минулий день прекрасний
і те весняне сонячне сіяння.
Передчуття примарне дух стискає,
пульсує кров з розгорнутої рани,
і мука невгасима знов палає
від іскор тих, що розлетілись рано.
Тоді стаю я край фонтана в зморі
і плачу з ним – щоб всі печалі змились, –
вони як верби у осіннім горі,
як кипариси, що у сон схилились.
Димчо Дебелянов
Когато нощ се спусне над земята
Когато нощ се спусне над земята
и морний ден в незнаен край замине,
самин кат плаха сянка в тъмнината
заскитвам аз сред тъмните градини.
И дълго вслушан с трепет непонятен
в словата на кристалното мълчанье,
аз спомням за деня си невъзвратен
и пролетното слънчево сиянье.
Предчувствье смътно болен дух обзима,
избликва кръв из цъфналите рани
и пламва мъката неугасима
зарад искрите, рано разпиляни.
Тогава морен спирам край фонтана
и плача с тях - те мойта скръб дозели, -
оголени върби през есен ранна
и кипариси в сън чела навели.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564560
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 05.03.2015
автор: Валерій Яковчук