Невже не вберегти того, що душу гріло,
Піддатись хижій млі, що дух дідів спиня?
Та сяє щедрий світ над нами біло-біло,
І сонце золотить козацького коня.
Нуртує в жилах кров, похрещена шаблями,
Гукає рідний степ, де воля навкруги.
Хтось зве іти вперед, а хтось вертать до ями –
На лжу міняють правду люті вороги.
Це пісня нас веде з прадавньої колиски,
Підтримає ходу Всевишнього крило.
Ми – не раби Москви, не кинуті огризки,
Держави ми, де славні і місто, і село.
Устанем як один. Зметем заброд навалу.
Відстоїм рубежі, які руйнує тать.
Йому свого давно все мало, мало, мало,
А вкрадене, чуже не годен повертать.
Нам синьо-жовтий стяг дає наснагу, віру.
Нас піднімає гімн і серце звеселя.
І те, що гріє нас, вже непідвладне звіру,
Бо Україна це , великих справ земля…
4.03.2015.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564420
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.03.2015
автор: Вячеслав Романовський