Вже не дивує повсякденний біль,
Що жалить серце гострою стрілою.
Воно ущерть наповнене журбою,
Яка невпинно ллється звідусіль.
Про власну долю, втрачені життя,
Величні злети і гірки падіння...
Чи є у молодого покоління
У те майбутнє хоч який то шлях?
Неначе річка повз минає час.
Все більше накопичується втома.
А кляте серце зводить знов судома,
Лишаючи повітря раз у раз.
Як на війні з останніх сил зберусь
І знов у бій - моя мета єдина,
Мене не змусять стати на коліна
Ні біль, ні слабкість - зможу все, прорвусь.
Ну що те серце? - Звичайненький м'яз.
Тремтить від болю... Хай йому вже трясця!
Ще, кажуть, ніби створене для щастя -
Та все ж частіше сховище образ.
Залиш мене, мій біль, я мушу йти.
Мене чекають постраждалі долі.
Не за визнання – просто так, по волі
Я мушу вберегти їх від біди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563776
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.03.2015
автор: Сергій Вітер