*****

Вітер  дме  з  Півночі,  приносить  жар,
навчає  тіло  любові  до  холоду...
Чуючи  з  нутра  морзянисте  "впускай",
мозок  нагадує  —  те  жага  Голоду.

І  небажано,  точно,  з  містка  в  ріку,
що  зміїно  скидає  шкіру-кригу,  
протискаюся  в  пам'ять  —  свою  біду  —
і  лапаю  руками  найбільшу/найпершу  рибу.

Не  крутися,  не  рвися,  ти  —  то  я
й  твій  живіт,  що  закруглений,  мов  планета,  
залишає  рубцем  ще  не  вимовлене  —  ім'я  —
і  вкриває  масою.  Що  до  неба,

до  тієї.  Її  вже  давно  забув:
першопричину,  назву  прототипом;
так  давно  відпустив...  те  "давно"  на  яву,
ну  а  ця  —  лиш  уява,  частка  скелета.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559920
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.02.2015
автор: Влад Нагібайло