Я не втримаю серце. Воно, наче птах, вилітає.
Я не втримаю серце, до тебе його відпущу.
Я не чула, що море у ньому не має краю,
доки чайки хропіли під клекіт в'юнкого дощу.
Я не втримаю подих, його в комірець заштовхаю.
За спиною рюкзак, макраме із синдромом вузла.
Я із нього не сум і не розпач тепер черпаю,
Хоч і звичка лишилась заковтувать глибше слова.
Я ці ремені довгі не можу вкрамсати, порізати.
Я не можу роздмухать або вкоротити цей біль.
Не забуть, не віддерти, ні метр із них не розчистити,
Розчерхати хіба що, вмочити й сушити на сіль.
Моя дивна, наївна, спокійно-примхлива природа…
Я цю сіль часом сиплю, хоч й приводу навіть нема.
Може раптом залежність приносить мені насолоду?
Може звикла, як в душу заходить наглюща зима?
Часом іній холодить й без того засмучені брови.
Щось лишилось у серці із того, що було колись.
Та хіба має значення те, що давно вже не нове,
Те, чого не попросиш вже й навіть «на хвильку спинись».
Я звичайно є я, а тому може вже й не забуду
І про біль, і про страх, і про тих, хто колись був в житті…
…але мало тебе, коли ніч місяць й зорі розбудить,
й так не досить тебе, коли мушу кудись я піти.
А тому ці слова замість тисячі слів
свіжим ранком волосся розчешуть.
Що би там не було у мільйонах життів,
але в цьому скажу я це вперше.
Що би там не було, ні раніш, ні пізніш,
припікали сонця чи змітав завиваючий вітер.
Може я розчинялась у сотнях проникливих тиш
і здіймалась у гуркоті трав, що лиш вчились бриніти.
А тому я – це я, а тому ти є ти,
і тому тебе завжди так мало.
Бо ти ніби ускрізь, ніби пішки пройти,
і водночас в незвіданих далях.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558721
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.02.2015
автор: Сверчок