У невагомості, на місячній доріжці,
Де шпигунів облесливих нема,
Він думав про порядність і про ницість
Людини, що народжена з добра…
Хотілося збагнути, як то сталось,
Що він – колись і влада, і закон –
Недобачав в душі своїй відсталість
Від істини, що найпростіша з норм…
Було «пробач» чуже і недолуге,
Бо як же бути з зубом, що за зуб?
А приписів неправедних цикута
Тихцем з’їдала людяності суть…
Був боягузом – відгадав Га-Ноцрі
(Він, мов рентген, – серця людей до дна…)…
Коли усе вирішують доноси,
То величі (та й гідності) нема…
Холодний Місяць пристрасті тамує.
Працює пам’яті сталевий м’яз.
Ні поспіху, ні часу не існує…
Лиш довгі тіні докором щораз…
Вливався промінь, наче мед, у душу –
І рубцювались виразки на ній:
Вже замість «хочу» чулося «не мушу»,
А замість «камінь» тихе «не убий!»…
По лезу світла, наче по канату,
Ступав Пілат у білому плащі...
Він щось кричав Ієшуа про страту,
Про Левія, Іуду, про дощі…
А на душі ставало дивно-легко
Від сповіді на тисячу років…
До Раю – сотні світлокілометрів…
Га-Ноцрі… Банга… Понтій… і віки…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557956
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.02.2015
автор: ptaha