якось так (осінній)

Якось  так:  нерозкаяне,  чорне  й  захрипле  виносять
За  дужки  різновигнутих  смайлів,  і  невидь  бере...
Не  покинь  мене,  господи,  в  старості,  господи,  ось  я,
Там,  де  осінь  розплавлена  скрапує  з  чорних  дерев.

Вона  легшає,  тоншає,  блідне  й  холоне  ночами.
Десь  під  ранок  їй  сниться  болюче  дитяче  табу.
Небо  більше  не  падає.  Щось  в  ньому  вчиться  мовчати.
Небо,  чуєш,  не  буду,  я  більше  не  буду,  не  бу...

Десь  зоря  твоя,  боже,  зоря  захлинається  світлом,
Перворідна,  остання,  січнева,  безсмертна,  гаряча.
І  біжать  навпростець  чорним  полем  розхристані  діти,
Чорним  небом  німим  котять  жовтий  обвуглений  м’ячик....

Тільки  дерево,  скинувши  звук  шепелявого  листя,
Довго-довго  кричатиме  мовою  глухонімих.
І  на  голе  виття  щось  озветься  з  притихлої  висі.
І  під  ранок
сюди
з  антивирію
вернеться  сніг.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557592
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.02.2015
автор: Yelyzavetka