1.
29.01.2015* 17:00
Мій розум трохи затьмарений хворобами Реального Тіла, але це не є перепоною для того, щоб моя думка не могла вільно плисти до Невідомого.
Здається, що імла, через яку вона пропливає, має колір трохи сріблястий, трохи молочний, а де-не-де в ній з'являються цяточки вибухів, немов мініатюрні спалахи механічної дії руйнують матерію. І я направляюсь до одного з таких спалахів, що є найближчим до мене.
Навіть не зчувся, як увійшов в нього, пронісся через нього і от я нависаю над великим шматком землі, яка є темною, бо тут явно ніч і тільки час від часу щось вогняне проноситься через цю ніч.
Мені дуже тяжко зрозуміти де я і що я бачу. Пробую змінити позицію, щоб зрозуміти/розгледите щось, але якась Сила тримає мене на місці, немов я повинен чекати на щось. Так. Проявляється переконання, що я повинен бути свідком чогось, переповнює мене.
Тоді я роблю якісь внутрішні зусилля, щоб все ж таки розгледіти те, що під мною. І приходить розуміння, що я бачу місто, велике місто, в якому немов навмисно виключене все освітлення, а ті окремі спалахи, що я бачу час від часу, є просто неконтрольованими локальними проявами освітлення.
Роблю зусилля, щоб послати свою думку вниз і все ж таки зрозуміти що це за місто, але, знову таки, якась Сила ставить бар'єр і я чую тихий Голос: "Чекай!"
Чекаю.
І раптом спалах вогню накриває все місто.
На якусь мить я бачу ясно освітлені вулиці, будинки, навіть річку, в якій, як не дивно, віддзеркалюється цей спалах, але вже нічого немає окрім бурхливого кипіння вогню. А може це і не вогонь?
"Атомна бомба!" - проноситься в моїй голові. Але при цьому я - холодно спокійний спостерігач.
"Ні!" - чую Голос - "Це значно гірше!"
"Що може бути гіршим?"
"Дивись сам."
І я падаю на місто.
Я вже в ньому. Стою на тротуарі, якщо можна назвати так цю смугу вулиці. Машинально думаю про це, потім виходжу на середину вулиці.
Над містом небо світиться якимсь помаранчевим сяйвом, що повільно немов піднімається уверх від усього міста.
Стоять неушкоджені будинки, автомашини знайомих і незнайомих абрисів, але нема жодної людини.
Придивляюсь до газону, що іде, ні - повинен іти вздовж тротуару, і бачу, що його поверхня немов наждачний папір великої шереховатості.
Якісь незрозумілі отвори в ньому притягують мою увагу і я нахиляюсь, щоб розгледіти їх. І розумію, не зразу, розумію, що це канали в землі, в яких було коріння дерев.
Дерева щезли.
Трава щезла.
"То щезле все біологічне?" - автоматично питаю простір.
"Так." - говорить мені Голос.
"Тут були люди?"
"Ні. Тільки собаки, кішки, корови" - говорить голос іронічно.
"Що це?"
"Полігон іспиту принципово нової зброї."
"Зброї? Хто розробник?"
"Ти знаєш."
"Який це рік?"
Мовчання.
"Яке століття?"
Мовчання.
"То це прийдешнє?"
"Не зовсім."
"А що це?"
"Полігон іспиту нової зброї."
"То це війна?"
"Ні. Але це полігон іспиту."
"І це буде застосоване?"
"А ти як думаєш?"
"Хто розробник? Коли це було розроблене?"
"Розробка - початок 21 століття."
"Хто розробник?"
"От ти і з'ясуй це. І ще: що треба зробити, щоб це випробування не відбулося."
"Як, як все це зробити?"
"Поговоримо потім."
Я відчуваю, що залишився сам, що Голос покинув мене. Іду до автомашин, щоб побачити номерні знаки. Їх на автомашинах нема.
Ходжу між автомашинами. Заходжу в перший-ліпший будинок через відчинені не мною двері.
Хол.
Шукаю написи і зразу натикаюсь на кирилицю. Увага! Ривком підскакую до стіни. Так. Це дошка об'яв. Написи на російській мові.
Отже, це Росія?
Яка пора року?
Не можу визначити - снігу немає, а температуру повітря не відчуваю, бо не маю для цього тіла.
Росія.
То це все в Росії?
Рік! Який зараз рік?
Раптом чую Голос: "Досить! Ти побачив потрібне. Повертайся!"
"То що, це неминуче? Скажіть, це "так"?"
"Це вірогідне, вельми вірогідне. Але - поговоримо. Ти ж не хочеш, щоб таке було? Поговоримо. З колегами. Повертайся."
І я повернувся, але перед очима все ще стоять чорні будинки у помаранчевому сяйві розкладеної біомаси.
17:45
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555719
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.01.2015
автор: Левчишин Віктор