Дні повзають мурахами на тілі
Великого, безобрійного часу.
Насправді вони вже давно застигли,
Утратили свою вагу і масу,
Роздавлені тяжінням доземного,
Глибинного й німого світу.
Задовго до палеоліту,
До Сонця. Не було нікого.
Щоб рахувати дні і вірити у Бога
І міркувати над несталістю частинок.
Наших клітинок клонування якомога
Таємніше. Зі смертю довгий поєдинок
Розігрують культура і споруди,
Слова, що розчиняються в папері.
Аби лиш пам'ятати, що ми люди
В пісках післявоєнної пустелі
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553968
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.01.2015
автор: Night