3.
«Зараз буде океан»-фраза яку вона вживала на означення всіляких задоволень,або як вона говорила «солодощів».Та й сама вона була стихійна,холерична,і бунташна.Словом цунамі ще те.
-Як ти?-спитала,лукаво усміхнувшись.
-Як після катка-відповів.
-Льодового?
-Транспортного.
-Хех,ти ж знаєш :останнє па завжди за мною.-весело розсміялась вона.
Знаю-знаю-вдавано насупився він .-Старушки завжди зверху.
Знав що це її безмежно злить ,але все ж не стримався від чергової «шпильки».
-Знайди собі молодшу-ображено огризнулась.
-Не хочу-вони,або надміру приторні,або ж навпаки кислі жахливо.
-А я яка?- лукаво запитала.
-Абрикосова.Солодка і пахнеш літом.В бабусі такий ріс.Запах дитинства.
- То у мене запах дитинства?
-Ні,у тебе запах шаленства,впереміш з віковим психозом.
-Так,сказав ніби я істеричка.
-Буває часом.Але, знаєш, часом здається,що саме за це тебе і люблю.
-За істеричність?
-За психоз.
-А різниця в чому?
-Так позубоскалити.
Вона потягнулась за запальничкою на нічному столику і вже вийняла цигарку,щоб прикурити.
-Не дими.-попросив.Духів розгониш.І сусідів заодно.Тим більше знаєш не люблю того.Ці всі твої шаманства.Тютюнові церемонії.Розмови про безконеччя Всесвітів.
-А ти хотів би ляльку без душі?
-Не зовсім так.Скорше мідноволосу норовливицю з розкішним тілом кольору волоського горіха і блакитними очима.
-Ти таких зустрічав?
- Бачив колись мимохідь.
-І де вона зараз?
-Не знаю,мо під ліжком загубилась.Хочеш залізу пошукаю.
-Не треба.-сказала.Я ревную.
-До себе ревнуєш ?
-До всіх.
Хвилину вона помовчала,а потім спитала:
-За що ти мене любиш?
-Ти як листя тютюну-вбиваєш, але викликаєш залежність,як наркотик.
-Скажи я дуже погана?
-Ти ?Невимовно… розкішна!
4.
Прокинувся в пітьмі з зав*язаними очима.Руками,ногами і серцем.
-Доброго ранку!-почув.Я спочатку просто хотіла попросити,щоб ти,заплющив очі,але знаю,що підглядатимеш.Та й будити не хотіла.Ти так гарно спав.
«Ще б я гарно не спав»-подумав.-«Після такого».Але вголос промуркав:
-Угу.
-Угу що?-запитала.-Тобі не сподобалось?
-Скорше навпаки.
- Але що?
-Але «угу».
-Ти злий.
-А ти хіба ні?
-Я ніжна.Дуже.РРР.-Зараз побачиш.-сказала вона,тихо шепочучи йому на вухо.-І так можу.- сказала,вона ніжно цілуючи обличя.-І так.-легенько пройшлася нігтями по животу,провівши язиком по слідах подряпин.-Це називається зализати рани.А щоб було що лікувати можна і отак-сказала вона вкусивши до крові його.за плече.- Ой, боляче? Вибач.-сказала побачивши,гримасу болю у нього на обличчі.-Я Спокутую.Чесно.Вона витерла кров якимось носовичком і поцілувала його в чоло,як бабусі цілують малих дітей.
-Ти не втомився?-стурбовано запитала.-В нас попереду ще цілий день і сподіваюсь.- стишилась вона.-Ціла ніч.
-Ні,-заперечливо замотав головою він.-Мовляв,давай,кохана жар,Наш лицарський турнір можна продовжувати.
-Впевнений?-розсміяно уточнила.-Ну, гляди, я попереджала.-Я говоритиму а ти уявляй,поки…я …-вона на хвилю знітилась.-Поки я тебе любитиму.Думай про водоспад,про пустелі,про піски Палестини,про розплавлений віск,про Єрусалимські стіни,
і свою не приручену ще рабиню-сарацинку.Жагучу,свобідну,гарячу Єлену-перед якою впадуть усі твої троянські стіни,відкриються усі двері і скриньки усіх Пандор.Коли стане жарко -скажеш.Кивни двічі,хлопче,якщо не заснув.Отримавши ствердну відповідь,тигриця почала перший раунд,переможець,якого був визначений наперед.
-Оп.-ніжно торкнулась його губ кінчиком язика,спустилась ним до шиї,чергуючи дотики з поцілунками.Опісля обережно сповзла вниз, покусуючи живіт полоненого знизу вгору і навпаки,не забуваючи між тим його облизувати.
-Ти як кішка-нарешті спромігся сказати він.-Як дика,як хижа і ніжна.
-Угу.-неохоче погодилась «Єлена».-Мовчи.-наказала.-Той кому добре мовчить,або кричить.-що ми зараз і перевіримо.Що ти скажеш на це?Питання риторичне ,але все ж.Потім притислась до нього всім тілом,ніби хотіла затінити його від решти світу і почала цілувати пристрасно і самовіданно,торкаючись до нього животом,
Немовби прагнучи вичерпати, зануритись всередину його тіла,зчитати випити до дна,пригнітити гронами своїх приваб,дати йому відчути,що світ впав на нього і …плавить,плавить,плавить його льоди,спопеляючи його самотність.сумніви і страхи,заніжити його,губами, задражнити грудьми,то наближаючись то відалляючись, ненадовго дозволячи себе цілувати,доводячи до нестями своїми розкошами,ласками,замовляннями,доторками,і несподіваними втечами –відпливами- відходами,вона вперто не давала йому перепочинку,немов чекаючи що сам попросить її зупинити.Але ніхто не просив і вона по колу ніжила його,гойдала,мучила,заговорювала намолюючи звужуючи космос до розміру його зіниць у яких боги могли розгледіти тільки її.Терлась об нього всім тілом,персами,
опускаючись все нижче і нижче спостерігаючи як його кидає в піт,як зростає напруження,як повітря електризується стриманими стогонами його горла,Як виноград сповивала його собою і пеленала,солодка,як манго як персик.Магнітила його полюсами своїх голосів,ліанами волосся,манила недомовленістю снів.Запалювалась від його безоборонності від насилу стримуваних бажань і напливала на нього духмяністю,спокусою вавилонських садів,і звабою любові.
Любила його так ніби хотіла стерти на порох,все,все окрім себе,залишивши натомість свій запах і сміх.Голубила, ніби хотіла витворити заново виліпити і з іншої глини,заповнивши собою вщерть.
Вона нагадувала богиню з морської піни,повільно похитуючись над ним,викрешуючи з вогонь своїми стегнами.Розганяючи йому серце-цю теплу маленьку планету,яку вона давно наситила собою,а тепер заселяла собою острови його духу,його его,ототожнюючи змішуючи його з своїм.Нівелюючи грані між інь і янь,роблячи одне ціле з двох розрізнених.
Вона мов тайфун,мов вулкан,стікала магмою сонць і медів,мантрами,затаєних бажань,зробивши тіло ключем від чоловіка-залежністю від якої немає протиотрути!
(А може просто знала,що тільки за межею безуму починається істина-відкриваються нові виміри,з*являється простір для чогось іще,для чогось важливого і несказаного).
Темп зростав.Валькірія шаленіла,рухаючись все швидше і швидше,продираючись крізь слабнучий опір юнака,як першопрохідці крізь джунглі Африки.
-Розслабся –сказала,- Зараз все буде.Зараз камінь стан воском!
Йому і справді здвалось що він тане під розігрітим,розпеченим тілом цієї амазонки,як свічка від подиху полум*я,як перший сніг під сонячним промінням.
Ця жінка зводила з глузду,без сумнівно знала про це і користувалась цим,а часом навіть зловживала.Вона наче водяний млин,перемелювала на борошно,розкладала на атоми,змушувала присягнути на вірність,спустити знамена і здати зброю,щоб безболісно ввійти в нього як в ріку,глибоко,раптово,сильно і назавжди.Потроху сповільнила рухи,ніби втомившись,чи пожалівши бідолаху
Але на видиху -поштовх вперед на вдиху- знову назад.На видиху- поштовх вперед, на вдиху знову- назад.На видиху поштовх вперед на видиху-знову назад .Здавалось це ніколи не закінчиться, що це шаманство триватиме до безкінеччя,нівелюючи всі уявлення про часопростір і межі людської витривалості.
Вона блискавично змінювала темп із швидкого,на повільний і навпаки,наче граючись,спостерігаючи реакцію «жертви»,а може сподіваючись на її безумовну капітуляцію.Гнучким тілом,як маятник, вона розхитувала йому світ,котрий міняв барви з темних на світлі,часом на зелені.У світлі ранкових тіней Лана так (звали нашу «завойовницю»)і сама видавалась смарагдовою,як містична коштовність-мрія заправського злодія.Реальність видавалась ілюзорною,позбавленою конкретних образів,розмитою і фальшивою.
Омана оман –йду в океан»-співала красуня,мовби штормова хвиля,захоплючи й без того безпомічні корабельні борти.-Хто-хто на капітанському містку,де грітися осінньому листку?Із чого пити ?Із роси-із чаші чистої сльози.
Вона навіть кохалась так ніби танцювала,а танцювала так ніби кохалась.Звикла всюди першою.Часто повторювала кіношну цитату про те,що немає нічого гіршого незакінчених справ.Отож і цю справу вона твердо вирішила завершити.
Вона ухилялась від його ініціативи ,від прохань розв*язати йому руки,продовжучи натомість наповнювати його трюми водами своїх океанів.Вона відчувала напругу його єства,і втішалась цьому,мовби хизувалась своїм вмінням і правом довести свого хлопчика до екстазів.Викладаючись на повну вигинаючись мов кішка,вона доводила своє право володіння цим отроком,який був для нею надією на безсмертя –квитком у вічну молодість,знаючи що він божеволіє від неможливості її котролювати,позбавлений можливості відповідати на її любощі,пестити обожнювані сідниці і груди.
Натомість дозволяла собі робити з ним все що хотіла.Виснажуючись співала йому колискові,розказувала,про павуків,які були у неї в дитинстві.Про те як хворіла вітрянкою та страшенно цього соромилась.Про перехідний вік,про своїх колишніх( слава Богу не всіх).Коли він засинав будила його поцілунками усміхалась і знов розповідала про книги,про фільми,про антології французьких поетів,про подарований кактус і несплачений кредит.
А коханий слухав і думав про те,як у кобіті з таким розкішним тілом,може вміщатися стільки побуту рутини водночас стільки неба і світла?
Помітивши його задуму ,вона поцілувала його в губи,сказала «не грузись!» і таки влаштувала йому ще одну «колиханку»,нарешті «розгойдавши»його до переможного кінця.
Цього ранку Карфаген таки впав.Королева на троні.Хай живе королева!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553131
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.01.2015
автор: Той,що воює з вітряками