Я, як камінчик, падаю згори...
Не зупинитись, не знайти щілину,
Щоб подих втамувати, до пори,
І пережити цю важку хвилину.
Камінчик, непримітний, кинув хтось,
Ще й наступив і навіть, не спіткнувшись,
Злетів давно, чи те мені здалось? -
Поглянула, замріяно, зітхнувши.
Десь там у вічність тіні заплелись,
Їх тіні, - незбагненного доволі.
Блукали поряд вони вдвох, колись,
Мене не бачили - корилась долі.
Камінчиком згори, давно униз...
У опорі дощам мені не встоять.
Може вчеплю вузесенький карниз,
Та й зупинюся, доки непокоять
Брутальність та байдужість водночас,
Солодких лестощів чужих, омана?
Від того бруду полиск майже згас
Та тільки ниють застарілі рани.
17.01.2015.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552827
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.01.2015
автор: Лина Лу