Осіннє повітр*я мене завжди тішило та ніби огортало собою. Від його відчутності постійно було прохолодно у ногах, але так гаряче у серці.
Та й сама осінь не поступається. Вона , як справжня панні з барвистим листям багряного кольору, з духм*яними персиками, з чарівним заходом сонця.
Осінь, як оніміння душі, перед найтеплішими морозами. Як передумова про приреченість до чогось надзвичайного. Але про це згодом!
……
Ще влітку я розпочала дружбу з чудернацьким хлопчиськом. Ми були знайомі і раніше , але не товаришували. Він відразу став для мене найкращим другом. І це було щось…шалені перепалки у павутині соц..мереж, телефонні розмови які тривали годинами ,і ми могли розмовляти про що завгодно починаючи – від теорії походження зірок, завершуючи простими історіями з дитинства . А наші обговорення про прочитанні книги і переглянуті фільми - аж дух перехоплює…
Найрізноманітніші ситуації у які потрапляли і завжди , щоб то не було ми завжди були пліч-о-пліч . Прогулянки найцікавішими місцями рідного краю,який показав нам красу дивовижної природи, на яку ми так рідко звертаємо увагу . Наші посиденьки під зоряним небом– емоції беруть своє…
Я навіть не оглянулась як промайнуло тепле безтурботне літо і прийшов час для відї*зду у місто на навчання. Мені тішило одне – наші університети знаходяться у одному місті. І я обіцяла показати йому місто у всій його красі. Мені було важко втрактувати у свою голову що наше спілкування може закінчитися і буденна рутина візьметься за свою справу. Наші дні стануть заповненні сірими справами які потребуватимуть негайного вирішення, не вистачатиме часу на довгі розмови….
Відверто кажучи мені було боязко ступати крок у осінню пору з думкою про те що я втрачу кращого друга. Час від часу мене навідувала меланхолія з якою було все трудніше прощатися.
Бачитися ми стали набагато рідше. Але у звабливої осені були свої плани. Про які вона з кожним днем натякала все більше і більше.
Одного вечора мені прийшло повідомленні - зміст якого сповіщав про нові плітки,які стосувалися нас – практично усі думала що ми зустрічаємось!
І це мене насторожило… але наше хвилювання стрімко перейшло у доленосний жарт – і ми жартома з насміхом зізнавались один одному у коханні! Це було забавно, ми тішились і навіть не підозрювали цим це нам обернеться згодом.
На вихідних як завжди, ми чудово проводили час – у нас був свій маршрут – довга центральна вулиця яка виходила за межі села та тягнулась вздовж поля до самого райцентру. Це був розкішний шанс своїми очима провести захід сонця і ми цим шансом користувались. Потім ми звертали на польову широку стежину , яка була з обох боків насаджена старими великими деревами – містичне місце надвечір. Ця стежина вела нас до вокзальної станції – де по-своєму гарно: вузька самотня платформа, поруч з довгими коліями ,які тяглись у даль - так і манили у далечінь. Ліхтарі з яскраво-жовтуватим світлом , повз якого пролітав багряний лист, встеляючи тихо землю. Вони освічували окремі ділянки станції. Здавалося що, ніби відокремлювались від тягучого смутного лісу, з якого ледве лунав звук сови. Він перегукувався з шепотінням вітру. Це навіть трішки додавало імпресіонізму у загальну картину, а нам адреналіну у кров.
Мені подобалось крокувати шпалами, стояти на колії,опираючись на його руку, щоб не спіткнутися. Оглядатися по – сторонам в очікуванні потягу. Хоча я чудово знала що не час, все ж таки було моторошно.
Ця станція особливе місце, мені здається тут зупиняється час.
Повертались назад ми дорогою яка тримала шлях через село. Ніби таке повернення у людський світ, без романтичної нотки, де все буденно.
І так ми крокували час від часу, по нашому маршруту. Про нього ніхто не здогадувався…
Майже місяць ми не бачились, тримали зв*язок у соц.. мережі, телефонні розмови …..
Сьогодні субота 4 жовтня і я з великим задоволенням іду на зустріч з ним.
Здавалось нічого особливого, все як завжди. Ми крокуємо за своїм старим добрим маршрутом. Ділимось враженнями за прожитий проміжок часу, сміємося, не одноразово з його вуст звучало «скучив» мені до чортиків було приємно це чути. Ми тішились рожевим заходом сонця, навіть яскраво червоним, бо з останньої зустрічі погода помітно змінилась. Стало прохолодно, але водночас так гарно та затишно. Небо синє, синє вкрите яскравим зорями.
На станції при сяйві ліхтарів я побачила його погляд, він був таким спантеличений , але в той же час таким рідним.
Я як завжди взялась за звичну справу крокувати по коліям,тримала його за руку, у нього такі теплі долоні. Не помітивши я відчула його обійми. Міцні та такі теплі. Він ще ніколи так мене не обіймав.
Повертаючись зі станції, ми звично жартома зізнавались у коханні один одному..Я розуміла що шалено скучила за ним. Вій обійняв і з вуст його знову «кохаю», але по – особливому… тепер жарт зовсім став для нас не забавою.
І його дружні обійми , чорт забирай тепер не дружні…
P.S. В.М
Сьогодні 14 січня 2015 р. Ми щасливі і сміливо попри всі негаразди і радості продовжуємо писати свою історію і надалі . Яка розпочалась минулої осені і буквально перевернула наше житті і розпочала в нім новий відлік часу.
……
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551398
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.01.2015
автор: Марина Василюк