Про толерантність думи
У мене хтось стоїть позаду
І тьохкає, що не люблю…
Не можу хвилям дати раду
В душі моїй, що ніби сплю.
Що мов би чемно кличе зраду,
На всі мої вуста й повіки,
А я люблю казати правду
Шістьма вустами пінить ріки.
Бо я люблю, не суперечу
Я перш за все, собі самій.
Люблю її ще раз, до речі
Ці строки линуть саме їй.
І я в цій правді полюбляю
Все цитувать Екзюпері.
Вбери бруд сліз в своєму краї,
І трішечки залиш й мені.
Бо я люблю її дорослу,
Її маленьку одночасно,
Сповиту мармуром та воском,
Таку земну і своєчасну,
Таку пекельну і прозору,
Таку далеку і живу,
Таку ріднесеньку для зору,
І чую тихо, мов реву…
Немов, Дніпро її придумав,
Ретельно колихав по слову.
Цей вірш про толерантність думи.
І українською – про МОВУ!
18.12.14 Дика Е.А.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550360
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 10.01.2015
автор: Дика