[i] Я тремчу за те, чим я став.
(Я. Мельник "Далекий простір")[/i]
Ми усі один одному тільки далекі ніхто,
Призвичаєні жити для зручності в спільних рамках,
Загубивши себе, розчинившись в юрбі до останку,
Ми видушуєм з власних сердець дефіцитне тепло.
І усі прагнуть бути такими, як бачить нас хтось,
Тони бруду по закутках душ розіпхавши безпечно,
Вияв щирості вперто сприймати як щось недоречне,
І душити, й ховати чуття, що раптово знялось.
Ми усі безнадійно застрягли в своїй бідноті́,
І до скону чекаємо все на чиюсь допомогу,
Бо так лячно самотньо зіпнутися врешті на ноги.
Легше бути як всі, як примара, ховатись в тіні́.
Та чи здатен сліпий скерувати до світла сліпого?
Чи порожній порожнього здатен любов'ю налити?
І хоч двері існують для того, щоб їх відчинити -
Ми в собі вже давно розучилися бачити Бога.
Не пізнавши себе - не пізнаєш, нажаль нікого.
Та чомусь дуже лячно лишитися на самоті.
І від того, що ми є такі безнадійно пусті -
Відчайдушно стискаєм в обіймах чужий чужого...
08.01.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549936
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.01.2015
автор: Таня Кириленко