Телефон виключений вже 3 день. Інтернет мовчить теж. Не хочеться нікого ні чути, ні бачити. Мама взяла в лікарні липову довідку, яка свідчить, що у Віри грип. Вона діятиме ще 2 дні. Сподіваюсь, за цей час все стане на свої місця, якось втихомириться. Це перший раз за все життя, коли мама, нічого не розпитуючи, не достаючи, розуміюче дивилась на дочку і намагалась будь-яким чином підтримати. В дівчині відчувалась розгубленість. Очі не спокійні. Та все ж варто включити телефон, хоча б попередити в універі, що вона захворіла. Ні, не сьогодні, завтра, все завтра.
Віра з головою накрилась ковдрою і поринула в сон. Ніщо не рятує краще за це. Забутись, заснути, поблукати по закутках свого мозку чи своїх забутих спогадів, або ж нездійсненних мрій.
- Дівчинко моя, прокидайся. - ніжним голосом будила Віру мама. - Ходи поснідаєш, а то на тобі вже обличчя нема.
- Зараз мам, ще 5 хвилин. - дівчина розуміла, що їй прийдеться встати з ліжка і поринути в реальність, від якої вона намагалась втекти.
Намацала рукою телефон і включила. Будь що буде. Не можна ховатись вічно. Одна смс, друга, третя. Смс з повідомленнями, про те що хтось намагавіся позвонити приходили майже пів дня. Ігор, Манька, Назар, староста, Ігор, Манька...і так по колу.
Першою, хто почув вірин голос була її староста. Вона пояснила ситуацію і та сказала, що відмаже Віру від пар. На черзі була Манька. Спочатку крики, лайка, потім питання: де тебе носило? а вже аж потім співчутливі питання. Це ж Манька, чого тут ще чекати. Пообіцяла, що повернеться через 2 дні і повісила трубку. Ігор чи Назар?
Назар, як зазвичай, трубку не підняв. Дивуватись нема чому. Гудки після набрання номеру Ігора тягнулись вічно. Накінець хтось підняв трубку. На іншому кінці Віра почула жіночий сонний голос:
- Алооо, алоо, говоріть.
- А Ігор де? - вирвалось.
- Він в душі. Він вам перезвонить. І звінок обірвався. І щось обірвалось в душі Віри.Хах, яка іронія він в душі миється, коли в неї в душі все болить.
От все і стало на свої місця. А що взагалі вона собі думала? Вона немає права на образи чи якісь докори. Вони друзі. Та й сама вона не краща, а може ще й гірша.
- Мам, мені треба їхати, я вже багато пропустила. Не хочу мати проблем з навчанням.
- Ти ж маєш ще 2 дня, я думала, ти ще побудеш трохи вдома. Я так рідко тебе бачу. Занадто рідко. Мені не вситачає тебе. - сльози виступили на маминому втомленому обличчі.
- Мам, ну не плач. Вибач мене. Просто я не дуже маю час, та й їхати далеко. Я обіцяю приїжжати частіше. Чесно, чесно. - "Ніколи не вміла брехати мамі", подумала Віра, посміхаючись якомога впевненіше. Вона розуміла, що мамі важко, що їй не звично, що Віра завжди була поруч.І водночас розуміє, що вже ніколи так не буде. Все змінюється, і люди не виключення.
- Ну добре. Дай час скласти тобі сумку. Хоч якісь смаколики дівчатам відвезеш. Що? Дарма провалялась вдома стільки часу? - намагалась розрядити обстановку мама. Вона теж розуміла, що вже так не буде. Але все ж сподівалась на краще.
- Добре, та багато не накладай, мене нема кому зустріти.
- А як же Ігор? - здивувалась мама. Вона знала про нього, вони часто говорили про нього. Та й Віра часто згадувала його і розмові.
- Він зайнятий. - відрізала дівчина.
- Посварили? - хотіла хоч щось вивідати мама. Це ж її головні обов'язки - переживати і все знати.
- Ні, чого це? Все добре. Просто зайнятий важливішими справами.
- Ну добре, ти йди складай речі, а сходжу в магазин, мені дещо треба купити.
Через декілька годин Віра під собою відчувала всі переваги українських доріг. Ні почитати ні поспати в автобусі було не можливо. Добре музика рятувала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549667
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.01.2015
автор: Finding Myself