Я розумів усе, і те що її образив, і те що її любив, я розумів навіть те, що без неї все здавалось сірим, непривітним, одноразовим. Так саме одноразовим, от уявіть собі ви взяли річ одноразового використання, використали і викинули. От на прикладі цього будувалось моє життя, я використовував, а потім викидав. Правда я використовував людей, хоча не всіх людей, а тільки дівчат. Так деякі затримувались на довше, але після ночі з ними я забував їх і більше не вертався, не дзвонив. Мені було на них все рівно. Називайте це як хочете, може навіть зневажати мене, але з ними я ніколи не думав про щось більше і не відчував докору совісті. Чесно було враження, що ми в двох знали, що станеться і що буде після цього.
Але чому я полюбив її? Це дивне питання і так само я не припиняю собі його ставити. Можливо тому, що вона красива і в неї такі темні волоси, густі і коли на них падає сонячне світло здається, що її голову цілує саме сонце. А можливо тому, що шкіра на дотик нагадує троянди. От ви колись гладили пелюстки троянди? Тоді ви зрозумієте наскільки ніжна її шкіра. А можливо я полюбив її за сірі очі, що пронизливо, спокусливо чи то гнівно дивляться на мене. Знаєте її очі це, щось неймовірне я ще ніколи не розумів так людей лиш від одного погляду, а її розумію. А можливо я полюбив її за те, що вона через сарказм, жагу та ненависть, а в кінці все таки любов і турботу добралась до душі і зуміла її зцілити.
Коли все почалось не знаю. Та і треба чи знати коли почалась магія почуття? Я просто в один момент зрозумів, що без неї жити далі не можливо. А як я її зустрів все ж напевно буде краще, якщо це залишиться між нами і надалі даритиме відчуття таємності, долі і неймовірного щастя, що все ж ця випадковість була у нашому житті. Я не знав, як її отримати. Так спочатку це просто була для мене ще одна одноразова дівчина. Ну, принаймні так я думав спочатку, а потім… Потім були зустрічі, прогулянки, вона мене втішала, коли було важко, я втішав її, допомагав і випадково зрозумів, що я влип. Так влип, бо закохувався. До нестями, до болю, до відчаю і я втік. Так не роблять я це знаю, також вже знаю, що це не допомагає. Я більше не міг жити без неї, просто не міг. Можливо потрібний був час, можливо те, що вона не простить мені мого вчинку. Але вона простила і я був щасливий з нею. Такий щасливий, що нічого не бачив, нічого не помітив, нічого не зробив, а потім… Ну, що ж потім її не стало…
Я проклинав життя, лікарів, долю, Бога. Я проклинав усіх, не міг зрозуміти чому саме вона? Чому єдине світле в моєму житті зникло, зів’яло, померло? Чому? Ніхто не дав мені відповіді, ніхто не сказав, як жити далі, як знов любити, ніхто. Я хотів померти, але її останні слова, останнє прохання жити і знов впустити когось в серце, змушували дихати, працювати, жити. Та замість мого привичного сірого тепер все стало темним. Де коли рятувала робота, де коли випивка, а де коли нова особа у моїй спальні. Час притуплював біль, робив його терпимим, але не забрав повністю. Та напевно я буду з ним жити постійно. Але я боюся, що час забере у мене її, просто зітре з пам’яті. Ні я пам’ятаю очі, колір волосся і те що вона любила, але деталі стають все розмитішими.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548557
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.01.2015
автор: Олена Орелецька