4.
Пів року тому
- Та цілий я, цілий!
Юра нервово відмахнувся від Сашиних спроб допомогти. Не хотілось нічого. Просто піти туди, де ніхто б його не потривожив і забутись. Фізична біль від побоїв не така жахлива, як її душевна сестра. Сестра ламає. Сестра знищує в тобі те, що не може знищити фізична біль. Вона запускає в тіло вірус. Вірус під назвою злість.
Злість черпала сили з образи. Образи не за те, що його тільки що відпинали і принизили. Нічого страшного він в цьому не бачив. Образа полягала не в тому, що вся бійка сталась через ревність тієї дівчини. Їй очевидно не сподобалось, що її хлопець крутиться навколо чарівної незнайомки. От і понеслось…
- Мені жаль – ще раз заскавуліла вона.
- Мені теж…
Чого йому було жаль так це того втраченого моменту. Моменту коли блиск в їхніх очах всього на мить став взаємним. Всього однієї миті їм бракувало, щоб заглянути за завісу тієї страшної таємниці, що вибудовувала цегельну стіну.
- Я не знала, що він зайнятий – спробувала виправдатись.
- Буває – Юра знизав плечима.
- Добре, що ти в мене є – вона обхопила його руку своїми двома і притулилась.
- Є кому подзвонити в ночі? – кепкував той – прямо суцільні бонуси.
Саша штовхнула його ліктем прямо туди, куди Череп відвісив свій удар своїм рокерським чоботом. Юра скривився від болі, але спробував не показувати цього. Він не переносив, коли за нього турбувались.
- Болить? – запитала Саша.
Її погляд опустився вниз, видно їй було соромно, що Юра постраждав через неї.
- Все нормально - він заспокоїв швидше себе, ніж її.
- Я не думала…
Він поклав руку їй на плече. Другою він ніжно підняв її підборіддя. Саша все одно скосила погляд.
- Я знав на що йшов – Спробував заглянути їй в очі.
Її погляд приносив втіху, він позбавляв болі. Юра потребував її погляду. Щоб вона ще бодай раз глянула на нього. Образа зникала. В голові зароджувалась надія повернути той втрачений момент. Зараз він жадав цього найбільше за все на світі. Наче потопаючий ковтку повітря, вмираючий в пустелі бажає хоч краплю води.
- Якби я боявся отримати тумаків, я ю так і сказав: вибач, я боюсь отримати по кумполу, так що давай саменька, якось іншим разом.
Саша захихотіла. Тепер її погляд не тікав від нього.
- Юр…
Вона хотіла сказати щось важливе. Щось, що рухали її емоції, її серце. Юра не дав їй цього зробити. Тоді він зрозумів, що вона для нього вже більше ніж друг.
- Ми прийшли – легко обійняв її за талію – тобі час.
Саша стояла і ошелешено спостерігала, як він віддаляється. А Юра тікав. Тікав наче від вогню, повені та інших природних стихій. Тікав, намагаючись сховатись в темряві від того світла, що зійшло на нього в вигляді ідеї.
- Просто мені надавали по голові – заспокоїв сам себе, коли Саша і вулиця на якій вона жила залишилась позаду – просто здалось…
***
Зараз
Те, що їм не запропонують хорошу роботу одразу ж стало зрозуміло. Шум двигуна стих, вони вже нікуди не поспішали. Мікроавтобус взагалі не рухався. Останній легкий поштовх вперед свідчив про їхнє прибуття. Двері мікроавтобуса тут же відчинились і їхні очі пронизав гарячий промінь світла. Юра закрив очі руками, щоб вберегти їх від осліплення.
А далі сталось неймовірне. До цього Юра бачив таке лише в бойовиках. Світло заступило кілька тіней. Краєм вуха Юра почув звук, що змусив його серце битись частіше. Передати його словами доволі тяжко, але кожний чоловік його з легкістю впізнає – такий ні з чим не переплутаєш. Це напружене сталеве клацання сповіщає про вхід патрона в патронник і як результат – автомат заряджений і готовий плюватись свинцевою смертю.
- Не рухатись, або пристрелю! – голос лунав десь далеко.
Весь мозок Юри відмовлявся аналізувати й перетравлювати той факт, що все відбувалось зовсім поруч. Не десь далеко, не в екрані телевізора, чи дисплеї монітору, а саме тут і зараз, і саме з ним.
- Не стріляйте! – почувся голос Ігоря – Ми нічого не зробили!
- Заткнись, сука!
Світило погано, поодаль від машини лунали якісь крики, Щось на зразок: «Витягуй їх! Всіх мордою в підлогу!», але судячи з зойку знайомого голосу, Юра зрозумів, що озброєні люди церемонитись не будуть. Дужі руки схопили його за волосся, підняли і поволокли геть з машини. Приміщення було просторе, позаду він побачив ворота, через які видимо заїхав мікроавтобус. Очі засльозились від відчуття, що його волосся от-от відірветься від голови, тільки ось зробити він нічого не міг. Нервовий крик свердлив йому вухо погрозами, що буде, коли той опустить руки і запевненнями, що він не жартує.
- Думаєш я жартую, га!? – лунало настільки близько, що Юра відчував неприємний запах з того рота.
- Ні – голос Юри зламався – Ні, я вам вірю! Не стріляйте! Прошу!
- Заткнись, сука, завали…
Що саме завалити, він не почув. Та й Юра не встиг відповісти, його грубо кинули на землю. Холодна бетонна підлога, жорстко прийняла його мощі. «Потрібно вибиратись звідси і хутчій!». Вперше будучи в такій ситуації, він почав думати, замість того, щоб сліпо здатись своєму страху в полон. Ні, страх був, але він не дозволяв повністю піддатись паніці. Навіть коли на голову йому накинули мішок. Дихати стало важче, повітря стало вогким, гарячим. Темрява прийшла несподівано.
- Лицем вниз! – його нещасна куртка знову постраждала від чийогось черевика.
Юрі було не звикати до цього. Його зовнішність, гітара (дівчат захоплює не скільки вміння, скільки сама гітара), вміння вести себе з жінками інколи викликали заздрість серед не таких впевнених в собі чоловіків. Тільки от в нього ніколи ще не цілили зброєю. Холодне дуло автомата вперлось йому в шию.
Страх неминучої смерті навіює жалість. Скільки ще не зроблено, скільки згаяно часу. Все, що він зробив не так. І саме головне – чого він не сказав. Його думка полинула в незрозумілому напрямі: чи буде Саша згадувати його, коли Юри не стане?
Чиїсь руки обмацали його з ніг до голови. Грубо, без зайвого остраху надавити кудись не туди, наче гоп-стоп. Тільки от в гаманці в Юри не було чим поділитись, а може не було і самого гаманця. Тоді його вуха – єдине джерело інформації на той час, вловили легенький писк. Юра вирішив, що то якийсь прибор для пошуку жучків. Пізніше він подумки вилаяв себе за те, що аналізував це на основі переглянутих колись бойовиків. Навіть факт його правоти не приносив втішання.
- Чистий – почув він над собою.
Дуло автомата вже не впиралось в нього. Обпікаючий, але в той ж час холодний метал округлої форми більше не свердлив його шию, трішки нижче тім’я. Дві пари рук підняли його і поставили на коліна. Мішок з голови зник так само швидко, як і з’явився. В очі вдарило яскраве світло, від перебування в темряві вони засльозились. Юра спробував закрити їх руками, щоб хоча б витерти їх, але їх вже міцно скрутили в нього за спиною. Юра швидко замотав головою, намагаючись оглянути все навколо. Він не встиг нічого розгледіти, страх заважав йому мислити, шукати вихід з ситуації. Чиясь рука лягла на його голову вчепившись в волосся. Легені важко працювали всередині стомленого тіла, наповненого кінською дозою адреналіну. Йому не здавалось, він точно чув, як швидко б’ється його серце. Наче готувалось вистрибнути, а Юрі довелось би його доганяти.
- Де я? – крикнув він.
Відчуття жалості до себе зникло. Але паніка запускала свої кігті в його душу, змушуючи вогонь в ньому холонути. Перед ним було кілька людей зі зброєю в руках. Сльози, що зайшли йому на очі, заважали розгледіти ще що-небудь. Така собі кольорова гамма зі світла та блиску, і скрізь розмиті силуети воронами шугають в-зад-вперед.
- Юр, ти як? – питання Лізи нагадало йому, що він не має права піддатись страху.
Юра був не один. Їхня четвірка тепер була йому набагато рідніше ніж раніше. Можна було б порівняти їх з його вітчимом… Якби Юра взагалі вважав його ріднею.
- Нормально – важко дихаючи відповів їй.
Горло пересохло, він відчував сильну спрагу. І пісок. Його рот наче наповнився піском, заважаючи дихати.
- Відпустіть нас, ми ж нічого не зробили! – хникав вояка Захарович.
- Гляньте – пролунав пронизливий жіночий вереск – та він обіссався!
Вуха зірвались від дружнього реготу.
- Навіщо це все? – озвався Ігор – на органи нас пустити зібрались?
Знову регіт.
- Досить!
Ехо від сили цього голосу ще довго порушувало тишу, яка утворилась так раптово. Голос не виділявся нічим. Але ефект, який він справив на озброєних людей, навіював жах. Тепер Юрі не здавалось, що він в пісочниці. Тепер – його з головою опустили в мурашник.
- Дозвольте привітати вас в моїй обителі – голос наче лунав звідусюди.
Юра більше не відчував на собі рук. Швидко витер сльози. Його планам розгледіти все навколо помішав звичайний телевізор, що стояв посеред просторого, яскраво освітленого приміщення. Він і був єдиним джерелом голосу.
- Іди на х*й! – крикнула Ліза.
В Юри стислось серце, але зараз він переживав не за себе, а за неї. Білявка, що стояла поодаль від всього дійства поспішила до неї з грацією пантери.
- Стій! – Юра піднявся і був готовий оберігати її ціною свого життя.
Зараз Ліза знову нагадала йому Сашу. І як він міг раніше не помітити цієї схожості!? Очевидно ж!
Білявка здивовано вирячилась на нього. Вона була одягнута в чорний гольф та сині джинси. Її фігурі могли б позаздрити всі порно зірки. От на чию наготу дивились би і пускали слину. І те, що вона неприродно бліда ніскільки її не псувало. А червоний колір помади на губах…
Юра добіг і закрив собою Лізу. Розкинув руки в різні сторони, щоб не підпустити нікого до неї. Він не міг дозволити їм зашкодити їй.
- Я тут заради сестри – в голові пролунало сказане нею в автобусі.
Він озирнувся навколо. П’ять людей (крім блондинки, вона була без зброї) цілилось в них з автоматів. Проте помилка – тепер в нього. Незабутнє відчуття, коли смерть націлила на тебе свою увагу. Всю.
- Він мій!
Рудоволоса, стрижена під хлопчика, жінка повільно наблизилась до нього. Її зелені очі палали хижим вогнем. Її важко було назвати красивою через велику кількість опіків на молодому обличчі. Складалось враження наче до її опіків призвів вогонь в очах. Її ріст був нижче ніж в Юри, можливо такий, як і в Лізи. Руки тендітні, тіло наче в хлопчика, жіночу фігуру вгадати було досить тяжко. Її стать видавав лише голос.
- Я сказав досить! – знову повторив голос з телевізора.
Вона стрепенулась, наче облита крижаною водою.
- Назад, мої елементами – голос пролунав м’якше – опустіть зброю.
П’ятірка переглянулась між собою. Серед чотирьох чоловіків промайнула нерішучість. Нарешті один з них – низькорослий, квадратний (прямо як Захарович) скінхед (краєм ока Юра побачив частинку свастики в того на шиї) опустив зброю.
- В кінці кінців, що вони нам зроблять? – нервово засміявся відходячи в сторону.
Решта зробила, так як і він.
- Ліза! – пролунав голос.
Та вже не кидала ніяких реплік в його сторону. Лише поглянула затуманеними від страху очима.
- Ще раз утнеш таке і помреш до початку шоу, це я тобі обіцяю.
- Шоу? – перепитав Ігор. Нижня губа розбита, голос тремтів, куди й подівся розслаблений та задоволений собою пияк.
- Так – сказав той – вітаю в моєму шоу. Поки що вам ніхто не зробить шкоди. Поки що.
Мовчанка. Стало настільки тихо, що Юра почув як високо бринять продовгуваті лампи в них над головами.
- Правила прості. Точніше правило всього одне: ви маєте вижити. А ці джентльмени… і леді звісно ж… повинні цього не допустити. Їм за це платять як-не-як.
- Ви божевільний! – видав Юра – ви платите одним, щоб ті вижили та другим, щоб ті цьому завадили! Для чого це все?!
- Божевільний? – перепитав голос – Божевілля, Юрію, це лишень точка зору. Але так і бути, я задовольню твою цікавість… Тільки не зараз. Переживи цю ніч і я розповім.
- Що як ми відмовимось грати? – нарешті озвався Захарович.
- Тоді смерть настане зараз.
- Віддамо його Рексу? – запитала білявка.
- Так – енергійно закивала руда – давно так не веселилась.
- Тому я все ж пропоную відтягнути цей момент. Навіть дам вам бонус. Я в одній будівлі з вами. Знайдіть мене і вбийте, тоді гра завершиться миттєво.
- Так і буде – тремтячим голосом сказала Ліза – тільки які гарантії, що нам заплатять?
Чомусь факт того, що їм заплатять вилетів з його голови. Хоча воно й не дивно: після такого то.
- А тепер поговоримо як ділові люди…
5.
А за кілька десятків кілометрів від того місця кілька розкішних автомобілів припаркувались біля непримітного готелю. Готель був настільки непримітним, що ніхто б і не звернув уваги на нього, якби не кортеж з дорогих автомобілів, вартість яких в кілька разів перевищує вартість самого мотелю. Його оточувала висока кам’яна огорожа, а сам він складався з двох поверхів. Якби хтось переліз через огорожу просто з смішної цікавості, то побачив би, що з машин виходять люди в дорогих костюмах та вечірніх платтях. Вони йдуть повільно, не поспішаючи. І лише на лицях читається захват, жага, нетерпіння. Сьогодні містичний, непередбачуваний алхімік дасть їм той наркотик, якого вони вже з нетерпінням чекали.
Але ніхто не дивився на них і вони це знали. Тут вони почувались в безпеці, тут вони могли дати волю своїм бажанням.
***
Худий чоловік в спортивних штанях та в білій майці відчинив перед ними масивні залізні двері та жестом руки запросив їх в середину. Кімната була простора, навіювала атмосферу радянських часів. Старі вицвівши стіни з тріщинами на них. На вікнах були грати. З боку стяв старий побліклий унітаз. Посередині дерев’яний старий стіл навколо якого було кілька матраців. На одному з них вже примостився хтось. Хто саме розібрати було важко, але з уривчастого дихання свідчило, що спав той неспокійно.
- Он тут ви будете до початку шоу – неприємним голосом про картавив він.
Четвірка покірно зайшла. Алхімік пояснив їм що й до чого. Вони не сперечались. Зараз їм здавалось, що навіть це забирає в них сили. А сили були їм потрібні. Сили потрібно було берегти.
- Далі мені не можна – сказав перед тим як зачинити двері – ви виходите в одинадцятій через он той вихід.
Він показав жестом в другий кінець кімнати, куди четвірка одразу ж спрямувала свої погляди. Такіж самі двері, як і ті через які вони зайшли. Тільки без ручок.
- Ваш сусід вам все пояснить – сказав той – далі самі.
- А ти? – спитав Захарович.
- А я буду в протилежній команді – хитро всміхнувся той.
Його усмішка переросла в регіт, що лунав по коридорах навіть, коли той зачинив за собою двері.
Четвірка непорушно стояла посеред кімнати. Вони мовчки переглядались між собою. Всі були бліді.
- Вибачте – сказала Ліза притиснувши руку до рота і кидаючись в сторону унітазу.
Ті нелюдські звуки, що вона видала, щойно лиш схилилась над ним пробрали Юру до кісток. Йому й самому захотілось опинитись поряд з Лізою. Але коліна його підвели він оперся руками в стіл, щоб не сісти просто на бетонну землю.
- Досить шуміти! – прокинувся «сусід».
Всі крім Лізи одразу ж глянули на нього. Звичайнісінький бомж. Старий подряпаний одяг, скуйовджене сиве волосся та довга борода.
- Ти ще в біса, хто такий?! – рявкнув Захарович.
- Той, хто завтра поїде додому на відміну від вас, невдах.
- Як ти чітко все вирішив – сказала Ліза і знову схилилась над товчком.
- Ого, яка краля! – піднявся старий.
Виглядав він кремезним. Кремезнішим за Юрія чи Ігоря, та вищим від Андрійовича.
- Може давай… наостанок? – зареготав він.
- Ти за словами слідкуй – гаркнув Ігор – з дівчиною, як-не-як розмовляєш…
- Я з мерцями розмовляю – той навіть не глянув в його бік – що красуне, не віриш? Глянь на своїх захисників.
- Мені непотрібний захист! – розгнівано крикнула вона.
- Що правда?
Старий повільно обійшов навколо столу, розглядаючи їх. Чим пильніше він в них вдивлявся, тим більше презирства було в його погляді.
- Ви без шансів – зробив свій вирок – он оцей – Юра помітив його палець в свою сторону – помре перший…
- Звідки такі висновки? – він все ще не міг позбутись тремтіння в колінах.
- Глянь на себе, опудало! – гаркнув той – ти себе можеш назвати чоловіком!? Бо я перед собою бачу лише розмазню!
Юра аж загорівся від ненависті. Йому захотілось вирвати в того його язик і запхнути куди подалі. Але він не міг дозволити собі таку розкіш. По перше – старий був їм потрібний, як саме він ще не знав, але інтуїція вказувала на важливість того. По друге – сили давно його покинули і справитись зі старим в такому стані він не міг. Важко було не помітити, що старий злегка не в своєму розумі, якщо до безумства можна підібрати критерій та шкалу оцінювання…
- Оцей, проспиртований алкоголік – палець в сторону Ігоря – помре другим. Його перегар за версту чути. Та й виглядає він як оцей.
Ігор по-філософськи кивнув, мовляв: розумію тебе діду і розділяю твої здогади, і даю стовідсоткову згоду на все сказане, амінь. Тоді знову відпив з фляги.
Третім, на думку «експерта з виживання» була Ліза. І лише в старого вояки Захаровича були шанси на виживання, і то не високі. Дід переповідав їм те, що трапилось під час його двох «попередніх» ночей.
Юра не слухав.
Дарма.
Хтозна, просто сили підкосили його ноги, знищили мозок, викинули всі думки на смітник. Він почувався жалюгідним, роздавленим і злим. Ледь-ледь доповз до матрацу і ліг не роздягаючись. На нього давив весь світ. А Юра ненавидів його, ненавидів кожною частинкою себе, ненавидів до сліз, що виступили з його очей. Сліз від образи та безсилля. Зараз всі для нього були винні. Всі! Ненавиджу вас всіх – мало не вирвалось в нього. І не вирвалось не тому що він стримався, тому що голос пропав. Зник, канув вслід за всіма надіями, мріями, за всім що штовхнуло його на це. Будь воно все не ладне! Клятий той Славік, Злат, Олег, Саша…
Клята Саша… До чого він докотився. Тепер він злився й на неї. За те, що вона ніяк не показала йому чи відчуває до нього бодай щось більше за дружбу. Може він дарма все робить, вона не дізнається, не оцінить, адже піднятись в очах коханої жінки – що може краще окрилити чоловіка, надихнути на нездійсненні подвиги? А Саша? Яка вона йому кохана? Зараз Юра вперто переконував себе, що це було просто тимчасове потьмарення мозку. Тимчасове… Всього на півроку.
На його плече лягла чиясь ніжна рука. Вона шовком провела по його плечі і зникла. А за мить поруч з ним лягла Ліза. Від її тіла віяло приємним теплом. Її очі світились розумінням і жалістю. Та в той же час в них була сила, що її зараз не вистачало Юрі…
- Ми впораємось, чуєш!? – зашепотіла вона.
Юра не відповідав. Зараз він зненавидів і її. За те, що бачила його слабкість, його сльози. І За те що з її рота несло блювотинням…
- Якби ти мав вибір все змінити – запитала вона – що б ти змінив?
- Відправив би того покидька замість себе – прошепотів він.
Дійсно, нехай той черв’як страждав би. Це він мав би тут бути…
- А вона? – Ліза уважно глянула йому в очі – зараз, вона варта того?
- Так – без вагань відповів він.
З цими словами зникла вся його ненависть. Наче й не було. Любов, вона сильніша за страх, за гнів, горе та ненависть. Це сама сильна мотивація, що придає людям крила. За умови, що вона направлена в вірне русло. Якщо ні, то ці крила перетворюються на непід’ємний тягар, що стрімке несе вниз, заважаючи дихати, аж поки ти не розіб’єшся, так і не досягнувши висоти. Проте про друге Юра навіть і не думав. Саша знову стала тим єдиним промінчиком, що вів його до щастя. Зараз він вірив в це. Не міг не вірити. Ліза зробила майже неможливе – знайшла потрібні слова в потрібний момент.
- Ми тут тому що так мало статись – з-за спини почувся голос Ігоря – і ми справимось, правда, Захарович?
- Ти задрав вже мене з цим Захаровичем – промямлив той.
- Ой, та перестань – махнув рукою – тобі йде. Плюс тобі тут прогнозують більші шанси на виживання.
- Ми справимось – це подіяло на нього, як заспокійливе – я Афганістан пройшов, що мені одна ніч?!
На якусь мить прийшло полегшення. Для Юри кожний з цих чотирьох став наче рідним. Близькість вона така – біда зближує.
- Попередні теж так казали – встряв старий – царство їм небесне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545841
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.12.2014
автор: Кайтім