Недописані вірші душать незримою спекою,
Недопитим вином, несказанними ще словами.
Хтось колись обіцяв у самотності ложку спокою,
Та у неї в меню лише спогади з батогами.
Хтось колись убачав в одинокості більше вольностей,
Більше віри, щастя, простору, надто бентежного.
Чом ніхто не казав, що у ній – верениця пропастей,
І падіння у них – не вибір, швидше обмеження.
Чом ніхто не вбачав у самотності нитки сплетені
З бездумної і типової людям тепличності?
Чом ніхто не казав, що зимою сліди заметені,
Що зима і самотність надто рідні у вічності?
Чом ніхто не навчить, як з цієї безодні піднятись?
Я в сходинки вбудовую муку, з пам’яті взяту.
Крок за кроком іду, головне тільки – не зупинятись,
Головне зберегти оцю душу, ще не розп’яту.
Недописані вірші вже сходами стануть для мене.
Свої болі і сльози в фундамент навіки складу.
Я піднімусь наверх. І минуле моє безіменне
Хай залишиться пройденим шляхом. Я далі піду.
19.12.2014 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545088
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.12.2014
автор: Альбіна Кузів