Вмирає дiм, двi весноньки нiчий -
а вже примiтне оку руйнування,
садок здичавiв, двiр стоїть пустий -
лиш бур’яну й смiття нашарування.
Пiдслiпувато дивиться на свiт,
примружив очi стомленi старечi.
В саду буяє здичавiлий цвiт,
i долинають клекоти лелечi.
Та баче вiн, не квiтiв перелив,
та чує мову – тиху, не пташину,
а всiх отих, кого вiн пережив,
як дiд старий усю свою родину.
Вмирає дiм, один, на самотi,
прилiг в саду пiд розпростертi вiти.
Нiхто й не зна, лиш пелюстки отi,
що їх зронили яблуневi квiти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542925
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.12.2014
автор: Леонид Жмурко