Самобезпечний Розум
Жив королем колись на світі,
Допоки не почув ударів гул:
― Тік, Тік, Тік-Так, Тік-Так,
Усе пришвидшувався ритм.
Не вірячи, що втратив гавань спокою,
Пробуджений Розум спитав:
― «Ти хто такий, і чому порушуєш
Закони й правила обителі?»
І звідкись стиха донеслись слова:
― «Я ― Серце твоє,
Що в темниці за гратами сидить.
Випусти мене ―
Взамін я крила подарую,
Що в райське царство занесуть»
І тут Розум саркастично сказав:
― « Хех, тобі віри більш нема,
Чи ти забуло за які гріхи тут сидиш?!
Як забуло, то я тобі нагадаю,
В минулий раз ти справді
Сонце над безхмарним небом засвітило,
І позацвітали всі дерева у саду,
Й посмішки із вуст не сходили…
Але ж яка нещадна буря потому прийшла,
Яка все під собою змела ―
Пустота накрила все кругом:
“Навіщо, куди й для кого” ―
Усе втрачало сенс.
Саме ти, Серце, тоді на краю пропасті
Сиділо й мовчало,
Не вірячи у власний крах,
У те, що за сонцем буває грози приходять,
За щастям ― смуток, за радістю ― біль.
Тоді, щоб тебе врятувати,
Посадив у безпечнім місці,
Куди не долетять ніякі урагани.
Хіба погано там живеться?!
А ти на волю яро рвешся…»
Серце все уважно вислухало,
І таку відповідь Розуму надало:
«Ти ― імператор світу земного,
Генератор мудрості й порад,
Але в душевнім світі ти ― сліпець.
Те що будуєш ― усе несправжнє.
Твої штучні квіти й дерева житимуть вічно
В раціональнім, чопорнім ландшафті,
Але чи відчуватимеш смак їхніх плодів?!
Чи отримаєш задоволення від їх аромату?!
― Ні, ні, й ще раз ні!
Розуме, ти закам’янієш разом з ними!
Так, квіти, посаджені мною,
Може негода знести в одну мить,
Але від подиху їх дух захоплює,
А все навкруги по-справжньому сяє.
Та й можливо в даний раз
Нарешті проростуть віковічні рослини,
Які ніколи не зів’януть,
Які вистоять перед любими бурями!
Повір же мені, Розуме!
Прокинься!
Не бійся, в темні дебрі я не заведу»
На що Розум важко вздихнув:
― «Серце, як хочеться вірити тобі!
Але що буде, як на бездушну пустелю
Царство перетвориш моє?! ―
Не вижити тоді вже ні мені, ні тобі.
Може й дам я тобі шанс, Серце,
Але скажи мені:
― Чи не зарано насіння садити?!
Як вдарять заморозки ― загинуть паростки,
Лишеться лиш гола земля…
А поки буду думати я:
Чи випустить тебе на волю,
Але знай ― це буде не раніш,
Ніж царицею стане весна …»
[i]Постскриптум
[/i]
Хто переміг у цім двобої,
Розум чи Серце?―
Ніхто не знає,
Кінець історії
За кулісами зникає…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542630
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.12.2014
автор: Ольга Ліва