_______

Ти  ствердишся,  
там  де  дерева  вічно  
Пульсують  в  всесвіту  гарячій  лаві
Де  ранку  полум’яно-золотаві  
в  червонім  мареві  розкидалися  коси
Ти  бєшся.  Наче  муха  у  вікно  
Нерозуміючи.  Що  площина  
Не  зломиться  від  натиску  прохань  
і  навіть  від  фізичного  втручання
Світ  розширяється  –  до  розростання  
Яке  ковтне  твою  свідомість  враз.
І  просвітліє.  Тільки  вже  не  ти
 Ходити  будеш.  Вже  тебе  не  стане
Бо  ти  був  той,  а  цей  уже  не  ти  
Той  бився  в  шибку  чуючи  «лети»
А  цей  похмурий  й  більше  нерухомий  
Який  не  відчуває  болю  й  втоми
Який  не  відчуває….
Оніміння
 душевних  ран  
Скорботи    й  забуття.  
О  так,  чи  прагнув  ти  цього  життя?  
ЧИ  може  хай  те  скло  і  те  дзижчання?  
Людино,  в  кокон  скована  мовчання  
Ти  не  людина.  Ти  як  дуб.  Як  те
Каміння?  Все  ж,  як    дерево,
Бо  тягнеш  
з  землі  вологу.  
Пєш,  щоб  ще  рости.
І  процвітати.
 Та  не  зробиш  кроку
Бо  не  бажаєш.  
Ти  як  ті  дуби.  
Тисячолітні  
Що  вросли  у  землю
Яким  лиш  треба,  
Щоб  не  було  темно
Щоб  не  померти.
А  не  щоби  жити…
То  ж  може,  заклик  
Чуючи  «летіти»
Краще  об  шибку  
Битись  і  сконати?
Не  ствердитись.  
Але  й  не  застигати.  
Не  стати  вищим,
Але  й  не  змаліти?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542134
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.12.2014
автор: NNNP