[b]“Гірко ридав я і плакав, в світ цей незвичний прийшовши…”[/b]
[b]Емпедокл.[/b] [i]“Очищення”[/i]
[i]Літо. По неширокій темній вулиці, ледь освітленій поодинокими ліхтарями, йдуть четверо – двоє хлопців і дві дівчини.
Всі четверо про щось жваво розмовляють. Нарешті, підкорившись умовлянням, Микола починає розповідати...[/i]
[b]Микола[/b]
...І ось ввійшов я до крамниці.
Серед товарів на полиці
Побачив декілька книжок,
Що наш задрипаний божок
Останнім часом ощасливив
Народи світу... Поруч квилив
якусь дурницю патефон.
Мов до цариці на поклон
Йшов різний люд до продавщиці –
Бабуні сиві, молодиці,
Колгоспники і школярі,
Студенти вічні, лікарі...
Всі купували тут потрішки –
Хто хліба-солі, хто горішки.
Комусь потрібен був кефір...
Лише палкий художній твір
Лежав, чекаючи на те,
Що ось, нарешті, проросте
В народі зерно визнання...
Я теж це мудре надбання
Не бачити волів ніколи
Аж поки сам директор школи
На килимок не запросив
І, як умів, наголосив,
Що купувати “Цілину”
І “Малу землю”, і “Війну”
Доконче мушу добровільно,
А ні – так вмить “незадовільно”
Зафіґурує в атестаті...
Ну, що ж... ми люди не пихаті.
З бажанням менш нудних бажань
Подався я по книги знань.
Отож в крамниці, напівсивий,
Стрімкий дідусь і не безсилий,
Звернувсь до мене: - “О, юначе,
Сам Бог послав тебе неначе,
Щоб ти спромігся розсудити...
Послухай, наче два бандити
Ми вже, принаймні, десять літ
Собі шукаємо одвіт...
Ось мій товариш Олексій
Позбувся віри, світлих мрій.
Він каже: “...юне покоління
Чеснот не має і сумління...”
Та я, сказати, не вважаю...
Я нашу молодь поважаю.
“Сергію, кинь! Простій розмові,
При нашій зустрічі черговій,
Ти хочеш значення надати.
Ну що, поглянь, тобі сказати
Спроможний цей школяр, юнак?..
На вигляд він – новий п’ятак,
А за душею – ні копійки.
В щоденнику, либонь, лиш двійки”, –
Крізь зуби цвіркнув Олексій.
Старий Сергій сказав: - “Не смій
Ганьбити юне покоління!
Проси небесне провидіння,
Щоб не було межи людьми
Страждань, які зазнали ми.
У вирі крові і нещасть
Не закликай собі напасть.
Отець небес хай не почує
Що у душі твоїй панує
Та ще – зухвалого сичання…”
Запанувало тут мовчання,
Що наче грім з небес, упало.
Я теж мовчав напівзухвало,
А потім мовив: “Геракліт
Доводив на світанку літ
Постійність боротьби ідей
Батьків і любих їм дітей.
Та чи мені тепер повчати
Старих людей… - ” Щоб не мовчати,
Я дуже довго вибачався,
Купив книжки і геть подався…
[b]Світлана[/b]
А, це дурниці і не смішно.
[b]Петро[/b]
Бо гірко, а тому – невтішно…
[b] Ольга[/b]
Образились ви на старих вояків,
Я серцем відчула. Та з різних боків,
Я думаю, Колю, не зовсім ви правий.
Війна не скінчилася. Ворог лукавий
Мов гад розтліває серця наші, душі.
Ми сильна держава на морі і суші,
Але комуністи вмирали не раз
За щастя народу, за кожного з нас.
Часи неповторні тепер настають,
Зоря комунізму осяє наш путь…
[b]Світлана[/b]
...Ну, ось, почалося нове зібрання
Неначе для зборів не буде ще дня…
На краще було б, якби ти заспівала
Про ту дівчиноньку, що вірно кохала.
Навколо пісні лиш російські лунають,
А ми української… Хай усі знають…
[b]Десь поруч лунає сирена міліційної автомашини.
Вибігають двоє міліціянтів і дівчина – брудна, в
подертій сукні, майже гола. На обличчі синці, сліди крови.[/b]
[b]Міліціянт[/b] [i](брудній дівчині)[/i]
Ну, ты мне сказала, что здесь этот гусь…
Давай узнавай, а я с ним разберусь.
Но, вижу, уйдем мы отсюда ни с чем…
[b]Дівчина[/b] [i](вказує на Миколу)[/i]
Та ось він, цей хлопець! Не втік він іще…
[b]Друзі Миколи[/b] [i](разом)[/i]
Стривай-но, стривай-но, про що ти базариш?..
До школи йдемо ми, а це – наш товариш!..
[b]Міліціянт[/b]
Вот эта девчонка его опознала.
Скажи, это – он?..
[b]Дівчина[/b] [i](плачучи)[/i]
Ну я вже сказала…
[b]Міліціянт[/b]
Кончаем театр! Все давай по домам!
А этот – со мною…
[i](штовхає Миколу до авто)[/i]
[b]Микола[/b]
Не варто. Я сам…
[b]Ольга[/b]
О, що нам роботи?.. Його заберуть!
Та він же не винний!..
[b]Міліціянт[/b]
Без вас как-нибуть…
Сейчас мы в участок и там разберемся.
Ну, все – по домам! Через час мы вернемся.
И, если из вас кто-нибудь будет шляться –
В участке рискует тот ночь проваляться…
[i]Міліціянт штовхає Миколу в авто. Воно
зривається з місця. Ольга біжить за автом.[/i]
***
[i]Міліційна дільниця. За столом – сержант міліції.
Навпроти, на стільцях Микола і Ольга.[/i]
[b]Микола[/b]
На свято ми йшли… Запитайте у Олі…
[b]Ольга[/b]
Звичайно, це так – ювілей в нашій школі.
[b]Міліціянт[/b]
...На месте событий вы как появились?..
Вы с ним в этой школе недавно учились?..
Готов я вам верить, но в фактах изъян –
Идете на праздник с поддатым. Он – пьян.
И вам не удастся меня обмануть.
В участке придется ему отдохнуть.
Пускай переспит он сегодня под стражей,
А утром начальству он быстро расскажет...
Мне важен лишь факт. Остальное – детали.
Вас видели ночью на автовокзале.
С кем ехали вы поздно ночью? Откуда?..
[b]Микола[/b]
Цього мені досить, гнила ти паскудо!..
Я все розповів тобі, як воно є.
Вже третю годину ти гнеш на своє!..
Тебе народила напевне гадюка
Чи підла тварина, жорстока звірюка.
Ану захищай жирну пику свою –
Терпіння закінчилось! Я тебе вб’ю!..
[i](Микола кидається на міліціянта).[/i]
[i] В кімнату прибігають троє чергових міліціянтів,
заламують руки Миколі за спиною і швидко
зникають в сусідній кімнаті. Ольга злякано
зойкнула, плаче.[/i]
[b]Міліціянт[/b] [i](кричить вслід черговим)[/i]
Закрыть под замок! И держать под конвоем!
Он драться полез! Мы тебя успокоим!
Видали немало мы всяких хохлов
И скрутим не меньше безумных голов...
[i]До Ольги[/i]
... А ты тут зачем? Раскудахталась тут!..
Вон! А «свинью» мы пришлем в институт!
**
[b]Ранок. На задньому плані споруда дільниці.
Біля паркана зліва – лава, на якій сидить
Микола. До нього підбігає Ольга.[/b]
[b]Ольга[/b]
Здрастуйте, Колю... Вітати вас рада…
[b]Микола[/b]
І вас мені бачити світла відрада…
[b]Ольга[/b]
Ви все насміхаєтесь ?.. Чи від жалю?
[b]Микола[/b]
Ні, я серйозно. Бо вас…я люблю…
[b]Ольга[/b]
Ви правду сказали? Чи знову насмішки ?..
Тож як мені бути? О, згляньтеся трішки…
Не можу повірити в мрії і сни, –
Ви – в серці моїм з перших кроків весни…
Тепер і сама не збагну, як все сталось –
Я завжди боялась… і теж закохалась…
Як добре, що ви про це перший сказали!..
[b]Микола[/b]
Мої почуття до вас завжди палали…
Тримати в собі їх я нині втомився
І ось перед вами невміло відкрився.
Напевне хвилину я вибрав невдало…
[b]Ольга[/b]
О ні, не хвилюйтесь! Чи нам того мало –
Онь сонце всміхається нам із-за хмар
І бджілки з піснями збирають нектар.
Навколо все стихло, а там онь дзвіночок
Сховався в кущі, де шепоче струмочок…
Співа соловейко псалми з верховіть
І славить найкраще кохання століть.
Та це ще не все, що у сяйві любови
Відкриє нам доля. Ті далі казкові
Ми всі називаємо просто життям.
Воно подарує нам безліч нестям…
[b]Ольга[/b] (схвильовано)
... Що з вами, Колю? Вам щось заболіло?
[b]Микола[/b]
Ні, Олю, під серцем, мов птах, затремтіло.
Невже це від того, що мужні сержанти
Мені довели, що і в них є таланти.
[b]Ольга[/b]
Знайдіть в собі мужність і їх зрозуміти.
Багато ще зла…
[b]Микола[/b]
Не злочинці ми! Діти!..
Та не побачив я в діях різниці
Хлопців отих, що працюють в дільниці.
Там всі – за ворога мають людину
І без вагань можуть стрілити в спину.
Кажуть – усе це для щастя народу,
Та, то - для себе, за якусь нагороду.
Вищі посади взяли росіяни.
В них як шестірки – жиди, мусульмани,
Чехи, поляки… Аби лиш не ми…
Ми, українці, чужими людьми
Стали в державі для рідної влади.
Так буть не може! Шукать треба ради!
Дійсно, Союз наш – імперія зла
І на чолі його маєм козла…
Всюди неправда, куди не підеш!
Цих слуг народу нічим не проймеш.
[b]Ольга[/b]
Знаєте, Колю, то ви розгубились.
Вражені тим, з чим ви вперше зустрілись…
Звісно, панують там інші закони,
Морок і жах особливої зони…
Киньмо дебати і розгляд питання.
Адже сьогоднішня тема – кохання…
[b]Микола[/b]
Мила дитино… Яка ви чудова!
Ось вам від мене на згадку два слова.
Тобто, дарую на згадку вам вірш,
Стилем високим він оди не гірш.
Я написав його вранці не кров’ю,
А олівцем і натхнений любов’ю.
Швидше ходімо. Я раптом згадав –
Зранку я маю чимало ще справ…
Перша – матусі десь хліба знайду…
[b]Ольга[/b]
Я з вами, Колю… я вас проведу.
***
[b]Микола і Ольга йдуть вулицею міста.[/b]
[b]Ольга[/b]
... Ну, ось і все життя, по суті.
Тепер навчаюсь в інституті.
Вже десять років ми без тата…
Десь влітку, на Зелені свята
Він знепритомнів і помер.
Так і живемо ми дотепер…
Моя матуся без освіти
Та я люблю її і квіти
Дарую з радістю щодня.
Вона, як миле пташеня
Несе до хати по зернині…
[b]Микола[/b]
Так багатьом живеться нині…
А буде гірше – наш баран
Послав війська в Афганістан…
Та я вважаюсь оптимістом.
Життя наповниться ще змістом,
Розтане вранішній туман
І привітає нас лиман
Старого, сивого Дніпра.
Той час гряде! Давно пора!
Господар стане поважати
Свою роботу і рішати
Що треба ще йому зробити,
Щоб міг він завтра краще жити.
Побачив я – де корінь зла…
Його я випалю до тла!
[b]Ольга[/b]
Ви, Колю, думали хоч раз,
Що в світі все було до вас
І після вас світ не загине?..
Коли душа між зорі лине…
[b]Микола[/b]
Вона зливається з Творцем?..
[b]Ольга[/b]
Ні, Колю, зараз не про це…
[b]Микола і Ольга підходять до стенда “Вони побували у медвитверезнику”. Сержант міліції розклеює фото, серед яких Микола бачить своє.[/b]
[b]Микола[/b]
Добридень, сержанте! Я тільки-но звідти
І хочу вам дещо про це пояснити.
Затриманий вчора я був випадково.
Я зовсім не винний. Прошу винятково –
Віддайте мені, не наклеюйте фото…
Ось я перед вами…
[b] Міліціянт[/b]
Да, есть общее что-то.
Но видишь ли, парень, не надо просить.
Спеши, коль пустили, коньки уносить,
Не то я у граждан, как есть, на виду
Тебя в отделение снова сведу.
Там ты и скажешь, что ты за птица...
Дай ему фото! А вдруг что случится...
Штучки твои я скрывать не намерен.
Фото твоё? Я, прости, не уверен...
[i]Микола і Ольга йдуть від стенда.[/i]
[b]Микола[/b]
Ось приклад дикого служіння!..
[b]Ольга[/b]
Можливо, непорозуміння?
[b]Микола[/b]
Ні, Олю, щойно ви дивились…
[b]Ольга[/b]
А ви напевне народились
Попереду віків і часу.
У школі, поміж учнів класу,
Я думаю, ви вирізнялись –
Читали більше, не чіплялись,
Як дехто інший, за трамвай
І віднайшли для себе рай…
Немає раю! Всюди – вир.
Людей виносить на пустир,
Або штовхає у безодню…
І то не раз, мабуть, не сотню…
Потрапивши в стрімку ріку,
Ми бачимо потік піску...
Життя – скажений той потік,
Що і титанів зносить вбік…
[i]Микола зупиняється, схопивши рукою лівий бік грудей. Спирається на стовпець огорожі.[/i]
[b]Ольга[/b]
Що з вами, Колю? Візьмемо таксі?..
[b]Микола[/b]
Ні, все гаразд. Вам велике мерсі…
Пройдемо зараз крило гастронома
І через мить ми вже будемо вдома…
****************************************************************
[b]Квартира. В кухні з’являється жінка. Зверху простої сукні на плечах у жінки старенька плетена хустина. Це – матір Миколи.[/b]
[b]Мати[/b]
Вже ранок прийшов, а його нема досі…
Ну, він почує… закрутить у носі!
В пір’я не вбрався, ще спить в пелюшках
І, ось тобі, – вештається десь по дівках.
Гляньте, йому, певно, дня вже бракує…
Вуха нарву, от тоді закукує…
Що це за мода у хлопців така,
Наче у гульках є зваба яка?..
Спершу – до війська, подивишся світ.
Вернеш до хати за декілька літ –
От і кохайся собі, бо пора…
[i](заглядає на мить у дзеркало)[/i]
Ох і постаріла я … Вже стара …
Що дивувати мені ?.. П’ятий рік
В допрі марнує роки чоловік.
Важко мені сина вчитись віддати,
Щоб він спромігся людиною стати…
Так, мій Микола навчатися здібний,
Але і батько йому необхідний.
Як же діждатись мені чоловіка?..
В сорок п’ять років я вже, як каліка –
Сили немає по світу ходити.
Боже, дай сили мені ще пожити!..
[b]Матір сідає до столу. Зітхнувши, схиляється головою на руки. Її огортає сон. Сниться їй, що вона – юна дівчинка і йде кудись на невідомий поклик.[/b]
[b]Голос[/b]
Тобі нелегко було йти…
Спочинь, далеко до мети.
Сховайся тут від лютих гроз
У барвах теплих-теплих рос.
Спокійно тут шумить колосся.
Поглянь, розкішне їх волосся
Холодний вітерець із гаю
Неначе подихом гойдає…
Скликає місяць на весілля
Всі квіти світу і чар-зілля…
І доки ти тут будеш спати –
Прийде твоя щаслива мати
І забере тебе. Розвій
Всілякий сумнів…
[b]Дівчинка[/b]
Боже мій!
Тут прірва!..
[i]В цю мить матір прокидається і бачить, що від пориву вітру зі стукотом відчиняється вікно в кімнаті і дверцята шафи повільно відчиняються. Матір все зачиняє і повертається до кухні.[/i]
[b]Мати[/b]
Я заснула
І наче в спокій потонула…
Здається щось мені вже снилось…
Чомусь я наче розгубилась…
Невже щось трапилось з дитям?
Воно – зелене і життям
Ще не уміє дорожити.
[b]До кухні заходить Микола. Напевно, коли він ввійшов до хати – виник протяг, який розбудив матір.[/b]
[b]Микола[/b]
Добрий ранок, ма..! Пробачте
І за вину мою призначте
Мені найважче з покарань.
Його сприйму я без вагань.
Бо винний я. І зізнаюся –
Що вам у всьому підкорюся
Аби ваш спокій зберегти…
[b]Мати[/b]
Ой, сину-сину, як це ти
Забув про матір! Глянь – онь ранок
Вже розігнав легкий серпанок
Над нашим містом… Серед ночі
Які ще справи?..
[b]Микола[/b]
... Є охочі
Рішати справи уночі –
Всілякі покидьки, бичі…
Про них не хочу говорити!
Я мрію так свій вік прожити
У світі милих почуттів,
Як той Леандр, що захотів
Кохати незабутню Хлою…
Мамуню, ранньою весною
Любов до мене завітала,
Як Діва Ночі на Купала...
[b]Мати[/b]
Микольцю, рідний, ти такий
Сьогодні дивний, гомінкий
Неначе баба-лепетуха…
Навішав локшини на вуха
І вже вважаєш, що без сварки
Обійдеться… Я дам припарки
Тобі ще ввечері. Біжу
Вже на роботу. Лиш скажу,
Що ти малий ще для кохання.
Та, щоб від присмерку до рання
Ти не тинявся де – не знати, –
Стрічайтесь тут десь, біля хати…
Чия вона?..
[b]Микола[/b]
Я незабаром
Вас познайомлю. За базаром
Є тихий затишний провулок.
Ось там знайшла собі притулок, –
В обійсті батькових батьків,
Чий рід сяга у глиб віків, –
Родина Демчуків. У них,
Людей приємних і простих, –
Живе предивна ця дитина,
Насправді рідкісна перлина!
На жаль останні десять років
Сім’я у бідності глибокій
Без батька стійко виживала
Бо він помер…Сумний обряд
Якраз після Зелених свят,
Як каже Оля, проспівали…
[b]Мати[/b]
Нещасть у світі ще немало.
Прости нас грішних, милий Боже!..
Запізнююсь я на роботу, схоже...
Ти, Колю, довго не барися –
Все прибери і сам помийся,
Поснідай, що вже є, як слід
І принеси мені обід…
Прийду ось ввечері з роботи –
Твої байки і анекдоти
Я буду слухати до ранку.
А подругу чи колежанку,
З якою ти цю ніч провів.
Дивись, щоб з розуму не звів.
Життя – то штука не проста.
Знайти на шию хомута
Не важко… Любий сину,
Не ображай чужу дитину…
Пильнуй свою зорю і ти,
Мій сину, а мене прости,
Що я тобі мораль читаю –
Я більш жила і більше знаю…
Господь тебе хай береже,
А я побігла – пізно вже…
Лиш поцілую…
[b]Цілує Миколу.
Мати виходить. Микола важко осідає на стілець. Сили залишають Миколу. Чоло вкривається великими краплями поту.[/b]
[b]Микола[/b]
... Що зі мною?
Так наче ранньою весною
Весь світ засипав білий сніг
І, в сяйві сонця, ні доріг,
Ні неба навкруги, ні хати…
Розтанули і ці кімнати,
І болей вже не відчуваю…
Потоком в світ цей виливаю
Свої останні відчуття
І першу мить свого життя…
Мене схопили помилково,
А били справжньо, винятково.
Пригадую, як в їх облозі,
Як вовк звивавсь я на підлозі…
І що за біс мене вкусив,
Коли не стерпів і вгасив
Я в пику горе-пінкертона –
Коханця влади і закона…
Тепер мені вже все одно.
Я помираю… Не дано
Мені зрости, дорослим стати…
Довершити чи розпочати
Новітню справу для людей…
Не матиму своїх дітей,
Родини, затишної хати…
Батьки лиш будуть сумувати
В принишклій пусткою оселі
І, навіть в свято, невеселі
Підуть до церкви лиш удвох
Молитись, щоб Спаситель-Бог
Прийняв охрещену дитину
До Царства Вічного Спочину…
Я відчуваю, що помру
І цю важку мою мару
Не зможу я вже подолати.
Мені лишень потрібно встати…
Ні, нема сили… ні на мить…
Онь грізний птах сюди летить…
Все нижче він навколо в’ється
І плаче гидко чи сміється…
Нарешті тепла течія
Мене понесла ввись і я
Вже бачу пасма диких гір…
А онь – зоря… тут безліч зір…
[i](Микола вмирає)[/i]
***
[b]Кладовище. Поряд дві могили – Миколи і його матері. Ольга і Семен Максимович, – батько Миколи, – стоять біля могил.[/b]
[b]Ольга[/b]
Пробачте, пізно… Я піду…
[b]Семен Максимович[/b]
Чекайте, я вас проведу…
Півроку вже, як я без Колі
І без дружини… Вже на волі,
Я думав – буду краще жити,
А тут… потрібно ще сушити
Свої напівсухі вже мізки –
Як день прожити… Ці берізки,
Що віти лагідно хитають,
І ті, напевне, більше знають
Що трапилось тоді в дільниці …
Четвертий місяць на полиці,
Серед книжок лежить записка –
Казенна і брудна відписка:
«Ведется следствие причин.
Закончим дело – сообщим»...
Убили сина… і все тихо…
О, горе-горе !.. Справжнє лихо
Спіткало нас… Моя сім’я
Загинула. Спочатку я
Потрапив дурно до в’язниці,
А потім син із-за дрібниці
Покинув цей жорстокий світ…
За ним – дружина … Наче СНІД
Якась біда жорстоко косить
І ось сюди, на цвинтар, зносить
Мені на докір і печаль…
Пора мені до них… А жаль,
Що так пройшло моє життя.
Я – на порозі небуття
І цим все сказано, дитино…
[b]Ольга[/b]
Ось тут колись ми з вашим сином
Проміння сонця привітали
І у сержанта запитали –
Чи міг би він віддати фото
Миколі… Той з відкритим ротом
Недовго роздивлявсь Миколу
І гримнув наче сатана…
[i]Ольга побачила світлину, що висіла на своєму місці стенда “Вони побували в медвитверезнику”.[/i]
О, диво! Гляньте – ось вона –
Світлина нашого Миколи!..
Уже нема його відколи,
А фотокартка ця висить…
Тепер не буду я просить
Світлину любої людини…
[i]Ольга бере з квіткової клумби чималий камінь і кидає його на скло стенда. Затим зриває світлину, розриває на дрібні шматочки.[/i]
О ниций люд! Не буде днини,
Щоб не змогла я проклинати
Цих іродів… Яка ж то мати
Змогла б не втратити життя,
Коли ж то син, її дитя
Отак безглуздо помирає?..
Невже про це ніхто не знає!
Як винести мені ці муки,
Коли я в відчаї розпуки
Ось тут , під вікнами міськради!..
Зійди, Великий Бог Розради,
І Своїм Словом втіш мене
Бо смерть мене наздожене…
[b]Ольга ридає і падає, її підхоплює Семен Максимович.
З’являються двоє ветеранів, що колись мали розмову з Миколою в крамниці.[/b]
[i]Ветеран[/i] – [b]Олексій[/b]
Ось глянь, Сергію, – наша зміна…
А я в роки їх – із Харбіна
Привіз два ордени додому…
А це дівча ще не одному
Вкоротить віку… З автоматом
Та ще з російським справжнім матом
Навів би я на місто жаху –
Порядок був би… Бос дав маху
З правами вільної людини.
Це – не для нас… Поглянь – в дівчини
Розпусти клекотить дурман.
Вона напевне наркоман!..
[i]Ветеран[/i] – [b]Сергій[/b]
Я бачу винна ця дівчина
Але, я певен, є причина…
[i]Семен Максимович, підтримуючи на колінах знесилену від плачу Ольгу, Піднімає з асфальту папірець, що випав з кишені Ольжиної сукні. Це останній вірш Миколи, який він колись подарував Ользі. Семен Максимович впізнає почерк Миколи, читає:[/i]
“Моя N.N., коли приходить день, –
Приносить він неспокій плину крови...
Шепочуть трави про дівча лишень,
Чию красу оспівують діброви.
І де б не був я – в полі чи долині,
В пітьмі глухій чи зоряній вершині
Де – ніч господар чи проміння дня –
Про тебе роздумів ніщо не зупиня...
І кожну мить безмежна самота
Серпанком ніжним наче огортає.
І у очах сльоза, як сирота
Ховається… Та розпач серце крає…
Чому твій погляд спокою лишив,
Коли, гадаю, все я пережив
В житті, що почалось… і вже минає?
Чому страждаю я і спокою немає?..”
[i](Семен Максимович гірко плаче).[/i]
Який цей світ жахливий і потворний!
Лиш в щасті час – час дійсно неповторний…
Що нас чекає у шаленствах дня?..
Для кого щастя біг свій зупиня?..
[b]Десь недалеко чути звуки сирени міліційної автомашини…[/b]
[b]P.S.[/b] Нарис з життя житомирського медвитверезника ***-х років ХХ ст., коли СРСР активно будував комунізм.
Літературне узагальнення без хронолоґічної послідовности дат і фактів.
м. Житомир
1977-1988 рр.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541532
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 05.12.2014
автор: Марко Кайдаш