Коли зійшла зоря кохання,
Мене кохали , я кохав…
В рожевих мріях уявляв
Княжну душі без коливання.
Плекав єдину берегиню,
Творив величний ідеал,
А після сам на п*єдестал
Возніс з фантазії богиню.
З*єднать прекрасне бездоганно
Я, як творець, в одній зумів:
І свіжість ясних кольорів,
Й своє кохання полум*яне.
Чеканив з мармуру , не з глини,
Її в короні золотій:
Яскраве світло бачив в ній
Та вроду чистої перлини…
Лиш не ефірна , а звичайна
Вона явилася мені
І мала вади всі земні,
Їх проявляючи негайно.
Егоїстична і убога
Моя володарка була,
Заздалегідь як не змогла
Свого в мені відкрити бога.
Перетворила без вагання
Мене в нікчемного раба…
І поточилась боротьба
Між нас в процесі виживання.
Легенду власну в плині часу
Любов*ю я не зігрівав…
Повільно – впевнено втрачав
Її достоїнства й окрасу.
Ото ж, богині сяють дивом
В цвітінні теплої весни,
Коли всміхаються вони
Коханим чуйно і грайливо.
Як віддзеркалення оцінки,
Богиня – сутності пролог,
Коли є поруч неї бог ,
Вона інакше – просто жінка…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540724
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.12.2014
автор: plomin