Жив собі один чоловік. Якось вранці прокинувся він у труні. Дивиться – навколо квіти, родичі ридають, священик щось співає, а сам він лежить у труні і тримає неслухняними руками свічку. «Отакої», - подумав він собі і засумував разом з усіма.
Тим часом труну закрили і прибили цвяхами кришку. Чоловік почув, як на кришку падає земля – жменька, жменька, жменька, а тоді почали сипати лопатами. Далі настала повна тиша.
Раптом в труну постукали – знизу – і бадьорий голос сказав:
- Ходімо!
- Як це? – запитав чоловік.
- А отак, - відповів голос, і чоловік ніби провалився крізь дно труни. Так він опинився у якомусь тьмяно освітленому приміщенні із низьким склепінням. Це був хід – над головою в чоловіка була його труна, а перед ним – темний шлях, вперед і униз.
- Йди, - знову сказав голос, і чоловік подався тим ходом – уперед і униз. Йти було важко – з кожним кроком хід дедалі крутіше прямував униз, і чоловіку доводилося триматися за стіни, аби не посунутись. Стало зовсім темно. Ще кілька кроків – і він вже не міг триматися, тому що хід вів тепер вертикально униз. І чоловік полетів тим ходом – униз і униз – як і має бути, із постійним прискоренням.
Летів чоловік довго – так довго, що через певний час досяг швидкості світла. Щойно це відбулося – навколо розвиднилося, і до чоловіка з усіх боків простяглися руки у гумових рукавичках, над якими в повітрі плавали обличчя у санітарних масках. Крізь маски вони щось невиразно бубоніли. «Дівчинка!» - вигукнув знайомий бадьорий голос.
Чоловік тоді хотів їм все пояснити, але з’ясувалося, що мовний апарат, як і все його тіло, чоловіка геть не слухалися. Кожен подих завдавав йому страшенний біль у грудях. Відчуття повної безпорадності заполонило свідомість чоловіка, витиснуло з нього усі думки і спогади, і він заплакав. Тоді його тіло огорнуло теплом, губ торкнулося щось м’яке, важке і тепле, і до рота потекла тепла солодкувата рідина. Чоловік проковтнув рідину, заспокоївся, заснув і назавжди забув своє минуле життя, свічку у неслухняних руках і політ зі швидкістю світла.
Так він і жив, доки не прокинувся одного ранку у труні, оточений квітами, сумними родичами, співами священика, тримаючи неслухняними руками свічку. «Отакої», - подумав він сам собі і засумував разом з усіма…
2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537678
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.11.2014
автор: Максим Тарасівський