розбий мою душу об скали
та роздери це сухе тіло,
як інші зробити хотіли
і вже так давно вимагали...
убий блиск останнього світла,
що тлів глибоко у мені,
мов жар на серпневій стерні,
мов зірка до того, як зникла
у передранкових сновидах
небесного, білого тла...
та все, що ти зараз могла -
це впасти дощем. лиш злови дах,
де тіло моє ще живе,
хоча і не тепле вже зовсім,
[не те, що в твоєму волоссі]
холодне і ледь снігове...
гарячою зливою бий,
впади морем на мої щоки,
бо я живу тільки і доки
є сяйво поміж твоїх вій.
14.11.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536957
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.11.2014
автор: Микита Баян