Ми нащадки богів. Крізь буденностей сірі печаті
Дикий вітер крилом розсікає скляну височінь.
Коли в душах пустили коріння жорстокі печалі,
Ми без остраху й сумніву тихо ступили у тінь.
Ми, нащадки богів, пробудили цей світ солов'ями,
Запалили світанки своїм незгасимим вогнем.
Коли прірви бездонні у нас простяглись за плечами,
Не змінили мети попри серця пронизливий щем.
Ми - нащадки богів! Ми цей світ зігрівали в долонях,
Не згубили душі в круговерті зі зрад і брехні.
Щоб колись на щербате, побите дощем підвіконня
Прилетіли чарівні, написані нами ж пісні.
Ми нащадки богів... В хуртовинах осінніх туманів
Залишили свій подих і спогад минулих століть.
Між розхристаних круч і забутих гірських перевалів
Не давали багаттю в душі в сизий попіл зотліть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536851
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.11.2014
автор: Вітрова Доця