Розбитими дорогами по внутрішніх світах
На тім же місці сотий раз натрапив знов на цвях.
Світились фари в темноті – яскраві лампочки.
Не бачив я, як пали з неба мої зірочки.
А хто ж ті цвяхи розкидав мені і всім на зло?
А, так, я сам оте кидав, а також бите скло.
Свій розпач гострим засипав, кидав ті колючки,
Щоб хтось також страждав, й не бачив, як падуть зірки.
«А чо їм в щасті тут літать, коли у смуті я?
Сюди колючку покладу, а там залишу цвях…
Нехай колеса всі проб’ють, та не візьмуть моє…»
А зірка з неба падає і з мене сі сміє.
Так ось, собі ж зіпсув’ши шлях, стирчу я між степів,
І розумію вже, й кажу: «Я того не хотів».
Вдивляюсь в небо – там вже хмари – ватні подушки.
Було ж, та скло я розсипав, як падали зірки.
Так от, дивіться в розпачі у гладь нічних небес,
А не кидайте колякі́в для чиїхось колес.
І, як би душу не длубли́ ті чорні черв’ячки,
Дивіться добре, бо впадуть і ваші зірочки.
10.11.14
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536729
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.11.2014
автор: Avsian