[i]« Пора осіння!. Гай – очей не відірвати!
Яка печальна ця процесія краси –
Люблю природу я, її зів’ялі шати,
В багряне золото одягнені ліси,
Їх дихання п’янке несуть вітри кошлаті,
І у імлі небес ледь чутні голоси,
І сонця промінці, і вранішні морози,
І сивої зими віддалені погрози.»[/i]
С. Гарматний
Пережили себе і Пушкін, і Єсенін,
і їх пережила ця осінь золота.
[i]Осінній[/i], – Лінин, [i]день…[/i]
По-їхньому, – [i]«осенний»[/i],
але невже? Невже – вона, якраз ота?
Виходиш на осоння вичахлого літа,
як це уже не раз бувало на віку,
і радість, і печаль такі, що не дожити
без цих акордів дня у кожному рядку.
А жовтень у копцях роздмухує багаття
і юний листопад не гасить цих пожеж.
Канікули. Любов, якій немає меж,
коли вона одна одне твоє заняття
на урвищі ріки, де стелеться латаття,
яке уже не їй даремно бережеш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533885
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 01.11.2014
автор: I.Teрен