Ту землю, де ви перший крок ступили,
Що вистраждана болем і слізьми
Ви зрадили! Вас проклянуть з могили
Козацькі отамани й ватажки!
Ви зрадили себе, коли свій прапор
Під ноги кинули, щоб витерти взуття.
Дорога вам туди, де ваш диктатор
Вас відрізнить не зможе від сміття!
Ви зрадили свій рідний край. Те землю,
Що нам дається небом, не людьми.
Наскільки ж світ ваш мусить бути темним,
Що ви не маєте ні краплі чистоти?
Ви зрадили її. Вона палає, горить вогнем
І знищує ваш дім!
Дрижить, тремтить під вашими ногами,
Реве і стогне голосом тяжким!
І ззовні, і зсередини ослаблена,
Як збитий птах, волочиться безкрило,
І вами, нелюди, так підло й злісно зраджена.
Та не за вами ллються сльози-зливи!
Таких як ви було – і не злічити!
Ножів у спину мала вже багато…
І де вони? Життя хід не змінити.
Нема їх! А вона цвіте завзято…
Вона жила, живе і буде жити,
Загоїться поранене крило.
А ви підете. Лиш засохлі квіти
Прикрасять те, чим ви колись було.
А її славу, горду та величну
Прикрасять вчинки воїнів хоробрих,
Вона жива! І буде жити вічно!
Заради тих, хто сонце її творить!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530484
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 17.10.2014
автор: JulKosh