Ти - живиця життя,
моє світло в похмуру пору.
Не відпускай!
Я ж без тебе помру,
зникну, згасну зорею,
щезну в туманності Андромеди.
Я не знаю й сама, якому закону
підкоряються ті відчуття,
що мотуззям тримають
і розум, і тіло.
Скільки б час не тікав
та з безсонний ночей
я до тебе спішу
у безмовному леті,
щоб торкнутись тебе,
заворожено глянути в вічі.
Хай то буде й неправильно тричі,
я, до кінчиків нігтів, - твоя
і твій дух у мені,
в моїм серці навіки.
І кипить на припоні
в окропі душа -
до твоєї душі припадає
та впивається нею,
губкою вбираючи тепло твоє,
обіймає тебе, твою душу
і заковтує медовицю -
первинну спокусу.
15.10.14
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530139
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2014
автор: Валентина Ланевич