Той, хто виріс у горах, ніколи не зраджує гори,
Ні у радості світлій, ні в темних обіймах біди,
Не спокусять його ні степи, ні пустелі, ні море,
Коли серце зали́шилось в горах, то це – назавжди́.
Підіймися хоч раз і відкрий неосяжні простори,
Там відразу простиш і забудеш усіх ворогів,
Найпрекрасніше в світі творіння Господнє, це – гори,
Що біліють іскристими шапками білих снігів.
Тільки там досягаєш рукою немеркнучі зорі,
Там нічого із того, що бу́ло раніше, не жаль,
Недарма всі віки нас манять і приваблюють гори,
Де повітря прозоре і чисте, як справжній кришталь.
Тільки там підіймешся над світом у далеч орлину,
І торкнешся душею до самих високих небес,
Не обманюй себе, ніби ти підкорив цю вершину,
Бо насправді вершина сама підкорила тебе.
24.05.2005
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529765
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 14.10.2014
автор: Олександр Шевченко