Бут, чи не Бут — ось питання

Валентин  Бут
[b]«Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»  [/b]
Київ    –  2014

------------------------------


З  самого  Львова  прийшла  мені  по  пошті  бандероль  від  одного  з  авторів  Клубу  Поезії  Валентина  Бута.  Пан  Валентин  під  час  проведення    цьогоріч  у  рамках  ХХІ  Форуму  видавців  у  Львові  презентував  свою  книжку  «Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»,  присвячену  пам’яті  свого  пращура  –  славетного  воїна,  мудрого  політика,  який  був  чи  не  першим,  хто  спробував  боротися  за  українську  державність.
Сам  пан  Валентин  непересічна  особистість,  про  яку  можна  роман  писати.
 І    про  нього  вже  пишуть.  Ось,  наприклад:
http://www.umoloda.kiev.ua/regions/51/171/0/71592/
Він  чи  не  єдиний,  хто  осмілюється  плавати  на  власній  яхті  під  українським  прапором:
https://www.youtube.com/watch?v=dwy-ZhBzkG0#t=846

Валентин  Бут  –  звичайний  вчитель  (скоріше,  незвичайний)  із  с.  Міжводного  Чорноморського  району  в  Криму.  Він  майстер  слова  і  його  гостра  публіцистика  -    то  сравжня  зброя  в  боротьбі  з  противниками  українського.
 Він  -  нащадок  давнього  козацького  роду  і  тому  давно  вже  задумав  книжку  про  свого  славного  предка.  Колись  пан  Валентин  сказав  мені  про  це  в  електронному  листі,  і  я  мав  таємну  надію  колись  ту  його  книжку  прочитати.  І  що  ж!  Мрії  збуваються!  
Та  особливої  пікантності,  майже  детективної  інтриги,  моєму  читанню  книги  надала  присутність  пов’язаного  з  нею  певного  елементу  змагальності.  
 Справа  в  тому,  що  збираючи  матеріал  для  книжки  Валентин  Вікторович  натрапив  на  «наукову  працю»  досить  плідного  кандидата  наук,  який  вважає  однією  з  причин  повстання  в  Україні  1637  року  -  боротьбу  за  владу  між  старшиною,  усобиці  всередині  козацтва,  зводячи  все  до  кар’єризму  козацького  отамана  Павла  Бута.
Я  знайшов  той  опус,  і  прочитав  перед  тим  як  визначитись  –  хто  справжній  патріот  України,  хто  ретельніше  вивчає  джерела,  аналізує  і  осмислює  фактаж,  якщо  й  реконструює  недостаючі  ланки  історичного  ланцюга,  то  згідно  про-  ,  а  не  анти-української  логіки,  хто,  зрештою,  переможе  в  цьому  змаганні  –  Бут,  чи  не  Бут.
Ось  посилання  на  ту  статтю:
http://nndiuvi.org.ua/images/book/29.pdf
Пропоную  всім  порівняти  рівень  переконливості  обох  авторів  –  кандидата  історичних  наук  і  простого  вчителя  (навіть  не  історії).
Одне  скажу,  що  книжка  «Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»  не  суха  і  нудно-наукоподібна.  Прикрашають  її  фотоілюстрації,  репродукції,  факсимільні  уривки  текстів  першоджерел.  Герой  книги  –  діяч  української  історії,  що  змагається  за  свободу  своєї  країни.  Описано  перебіг  конфліктів,  військових  дій,  перемог  і  поразок,  надій  та  зрад.
 Наявна  інтелектуальна  чіткість  і  ясність  в  означенні  предмету  дослідження.  Читається  книга  легко,  спонукає  до  роздумів  не  лише  про  минуле,  а  й  про  наш  нинішній  стан.  А  проте,  прочитайте  і  переконаєтесь  самі.
--------------
Нижче  не  переказуватиму  в  деталях  зміст  книги,  а  лише  висловлю  деякі  думки-тези,  що  з’являлись  в  процесі  читання  .
Перш  за  все  вкотре  дивувався  –  нічого  під  сонцем  не  змінюється.  Історія  рухається  по  колу.  (І  ще  не  відомо  чи  на  підйом  чи  скочується  вниз).  Тоді  (в  далекому  17-му  столітті)  і  всі  роки  потому  (і  тепер  теж)  існувала  патова  ситуація  в  векторних  уподобаннях  політичного  істеблішменту.  Вирішальної  більшості  у  визначенні  напрямку  розвитку  країни  немає.  Один  парламент  змінює  інший,  а  суть  залишається.  Україна  завжди  балансує  на  лезі  ножа.
В  пошуках  союзника  в  боротьбі  за  свою  незалежність  і  тоді  ми  метались  в  трикутнику  Росія-Туреччина-Польща,  і  теж  саме  відбувається  зараз  –  блукання  серед  трьох  сосен  Росія-Євросоюз-США.
 Щоб  вийти  з  глухого  кута,  хочеш  не  хочеш,  доводиться  укладати  союзи  між  партіями(країнами)-суперницями.
У  нас  бували  періоди  україно-польських,  україно-російських,  україно-мусульманських  примирень,  але  покищо  не  було  україно-українських  порозумінь.
А  чи  треба,  взагалі,  розглядати  давні  історичні  події  через  призму  національно-державницької  самоідентифікації?  
А  чому  б,  власне,  і  ні!  Чому  беруться  на  кпини  будь-які  прояви  утвердження  і  захисту  власної  державної  і  духовної  самобутності.  Пропонуються  пошуки  будь-яких  поведінкових  мотивів,  лише  не    патріотичних,  не  національно-визвольних.
Сучасна  світова  історична  наука  відмовилася  від  філософсько-історичного  трактування  минулого  і  зосередилась  на  його  розумінні,  як  «прояву  феноменів  культурних  епох».  Висміюються  роботи  (книги),  де  йдеться  про  прагнення  незалежності  українського  народу  завжди  упродовж  своєї  історії,  або  де  історія  України  –  це  шлях  боротьби.
Чомусь  стало  модним  заперечувати  безперервність  розвитку  українського  народу,  української  ідентичності.  Неодноразово  стикався  з  намаганням  сучасних  авторів  в  історичному  контексті  уникати  «наївно-патріотичного,  національного»,  «самостійного  буття  народу»  під  лозунгом  «боротьби  з  шароварищиною  у  всіх  її  проявах».
Будь-який  національний  поступ  чомусь  має  висміюватись,  піддаватись  якщо  не  недовір’ю,  то  мазохістській  самоіронії.
Це  символічно,  що  книжка  вийшла  саме  зараз,  коли,  як  загострення  хронічної  хвороби,  продовжується  війна  за  незалежність,  і  ніякий  скептик  не  засумнівається  в  потребі  протистояння  охопленню  пропагандою  зневаги  до  України  та  її  історії.
Кожен  літературний  текст  тим  вартісніший,  чим  більше  шарів,    вимірів  в  собі  містить.  В  книжці  Валентина  Бута  «Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»  я  також  відчув  декілька  пластів.  Є    тут:  
1.  Історичний  фактаж  з  майже  детективними  інтригами,  розгадуванням  загадок.
 2.  Зміщення  чи  розставлення  правильних  акцентів  в  інтерпритації  фактів,  реконструкція  подій  і  їх  мотивів.  Спроба  задуматись  над  тим  чи  така  вже  ми  «несподівана  нація»,  якою  нас  вважають  на  Заході.
3.  Аналіз  ролі  особистості,  авторитетів  в  історіїї  нації  і  ролі  особливостей  епохи.  
4.  Мотивація  автора  –  не  лише  дослідити  якусь  локальну  історію  –  історію  свого  роду,  а  й  емоційністю,  глибоким  вивченням  матеріалу  перемогти  науковця-опонента.  Автор  проти  тенденції  применшувати  рівень  розвитку  українців,  як  нації  і  їх  історичної  легітимності.
І  я  в  цьому  його  підтримую.  Тож  на  питання  винесене  в  заголовок,  відповідаю:
Бут!
----------------
12.10.14
На  фото  Валентин  Бут
[img]https://scontent-b-fra.xx.fbcdn.net/hphotos-xpf1/t31.0-8/10575436_556797641116377_5756280729244329751_o.jpg[/img]

P.S.
Я  отримав  відгук  пана  Валентина  на  цю  свою  рефлексію:
Вельмишановний  пане  Вікторе!
Щиро  дякую  Вам  за  Ваш,  як  завжди  змістовний,  вдумливий  аналіз  цього  разу  моєї  книжечки.Якби  писав  її  зараз,  то  проминув  би  того  недовченого,  не  згадував  би  його  потуги.  Книжка  від  того,  я  впевнений,  лише  виграла  б.  Але  -  що  зроблено,  то  зроблено.  Тоді  мені  те  пекло.  Насправді  маємо  стільки  замовчуваного  в  нашій  історії,  що  тут  би  працювати  й  працювати.  Якось  влітку,  ще  коли  мав  безперебійний  доступ  до  Мережі,  віднайшов  аудиокнигу  Історія  Русів,  у  перекладі  Івана  Драча.  Авторство  її  приписують  Кониському,  але  те  під  великим  питанням.  Я  ж  про  те,  що  слухаючи  сторінки  нашої  історії  змальовані  там,часом  жахаєшся  тої  ясно  вираженої  впродовж  століть  тенденції  нищення  нашою  старшиною  всього  патріотичного,  самостійного  на  догоду  дрібних  особистих  інтересів.  Історія  з  Мазепою  найпоказовіша.
Ми  так  давно  й  віддано  плазували  перед  Москвою,  що  те  стало  частиною  сутності  наших  еліт,  не  кажучи  про  те,  що  сама  Москва  звикла  сприймати  те,  як  даність.  А  як  можна  сприймати  вола,  коли  він  хоч  часом  і  мукає,  а  проте  ж  безвідмовно  тягне.  Приклад  не  дуже  вдалий,  бо  добрий  господар  ставиться  до  свого  вола  краще,  ніж  Москва  до  нас.  Чого  ж  дивуватися,  теперішній  реакції  Москви?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529526
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.10.2014
автор: Віктор Ох