Ми наодинці з осінню зостались,
подібні за характером і змістом,
за пелену дощу удвох сховались
від шуму надоїдливого міста.
Ховаємось за вранішнім туманом,
занурюючись у меланхолі́ю,
щоби, напившись смутком, мов дурманом,
віддати його волі вітровію.
А з ним – весь біль і сум, і страх утрати,
що тисне душу, наче привид плахи,
відпустимо з душі, відкривши ґрати,
нехай їх віднесуть у вирій пта́хи...
І вітер, розігнавши хмари сірі,
очистить синь. Заграє сонце соло,
розбудить листя, наче струни ліри,
і світломузика наповнить світ навколо.
Від того сяйва й лагідності вітру
зацвірінчать, оживши, птаства зграї,
на тьмяній, досі неживій палітрі
всі диво-барви осені заграють.
Люблю в осіннім зо́лоті стежинки,
пташок прощальні хори стоголосі...
Ти, осене, примхлива... бо ти – жінка,
я ж – твій двійник, примхлива жінка-осінь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528712
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.10.2014
автор: Світлана Моренець