Життя не буває двічі

[i]Весна
Квиток  на  край  ліжка[/i]

Ввечері  20  березня  2004  року,  з  усмішкою  на  обличчі  та  пляшечкою  улюбленого  бурбону,  я  відправилась  на  зустріч  із  однокласниками  в  сусіднє  містечко,  де,  будучи  дівчиськом,  провела  найкращі  моменти  життя,  найшла  вірних  друзів,  відчула  кохання  на  смак,  збудувала  будинок  на  дереві  й  бешкетувала  з  хлопчиськами  зі  школи.                  
Дорога  встелилась  мокрою  мантією,  водії  автівок  нервово  курили  й  лаялись  на  затори,  дощ  далі  лив,  мов  із  відра,  а  я  думала  про  вечірку  й  хвилювалась,  як  оцінять  нову  сукню  й  зачіску  в  стилі  Ріани.  О  20:30  задзвонив  мобільний  телефон,  який  довго  шукала  у  сумочці,  але  врешті-решт  знайшла  у  боковій  кишеньці.  Це  була  Еббі,  стара  шкільна  подруга,  яка  кричала  у  слухавку,  щоб  купила  більше  випивка  й  якнайскоріше  мчалась  до  них,  бо  запізнюватись  невиховано  й  досить  косити  під  ученицю,  яка  прогулює  заняття  у  Містера  Фітса.  Потеревенивши  кілька  хвилин,  вона  вибила  дзвінок,  а  я  поклала  телефон  на  сумку.  І  це  останнє,  що  пам’ятаю…
Крики,  головна  біль,  білий  колір,  стурбовані  лікарі,  палата,  марення,  сон,  яскраве  світло,  Бог,  моя  рука,  Смерть,  поїзд,  тунель,  лісова  галявина,  сонце,  тепло,  розряд,  крики,  головна  біль,  білий  колір,  стурбовані  лікарі,  палата,  марення,  сон…  


[i]Літо
Коли  помирає  надія?[/i]

13  липня  2004  року  я  вийшла  із  коми.  Десь  з  третьої  спроби  відкрила  очі  й  побачила  заплямовану  стелю,  безліч  медичної  техніки,  яка  видавала  противні  звуки,  вазу  з  ліліями,  які  солодко  смерділи  коло  обличчя,  сплячу  маму  на  кріслі  й  медсестру  з  лікарем,  які  мчали  із  сусідньої  палати  на  грайливу  мелодію  апарату  штучної  вентиляції  легенів.  Всі  стурбовано  бігали  коло  тіла,  що  не  ворушилось,  плакали  від  радості,  обіймалися,  хватались  за  мою  руку,  дякували  Богові  й  кричали:  «Вона  прийшла  до  тями!».  Я  надалі  дивилась  на  цю  огидну  стелю,  а  з  очей  нещадно  лилися  сльози.  Не  від  потіхи,  суму  чи  пробудження,  а  від  непереборного  болю,  що  охвачував  верхню  частину  тіла.  Я  не  відчувала  своїх  ніг.  Я  –  паралізована.  Я  –  інвалід.
   Пігулки,  мікстури,  уколи  в  живіт,  сум,  ридання,  ранкова  мігрень,  невтішні  прогнози  геніїв-медиків,  крики,  істерики,  мамина  біль,  пігулки,  мікстури,  уколи  в  живіт…


[i]Осінь
Ти  зі  мною  не  жила,  пам’ятаєш,  ти  зі  мною  вмирала…[/i]

Жоден  листок  не  тремтить,  вітер  не  бушує  на  вулиці,  пташки  не  тішать  серце  райськими  голосами,  а  сонце  пекельно  світить  у  моє  вікно,  кокетливо  граючись  із  сплячим  обличчям.  Сьогоднішній  ранок  почався  із  болю  у  скроні,  прийому  гірких  ліків,  нудоти  й  музики  в  стилі  кантрі.  Мабуть,  осінь  надихає  людей  на  творчий  прорив,  на  нові  пригоди,  гору  емоцій,  штовхає  в  обійми  коханих  людей  чи  проливає  у  душу  гарячий  чай  із  ромашкою.  А  я  чекаю  кінця,  вже  ніяк  не  дочекаюсь  заснути  й  не  бачити  світу,  не  тужити  за  прогулянками  в  парку,  на  роботу  чи  в  супермаркет,  не  мріяти  ніжити  пісок  стопами,  не  прагнути  відчувати  ранкову  росу,  не  зітхати  за  спогадами  по  вечорам  коло  каміну.  
10  вересня  2004  року  в  мене  пройшла  операція,  яка  дала  фатальні  ускладнення  й  довелося  ампутувати  ноги.  Я  ніколи  не  жадала  смерті,  а  тепер  це  переросло  в  фетиш,  неминучий  кінець,  невідворотнє  бажання  закрити  повіки  назавжди.  
12  жовтня  2005  року  я  вчинила  першу  спробу  самогубства.  Наче  божевільна  колола  ножем  у  живіт,  пошепки  просячи  у  Бога  прощення  й  молячи  забрати  до  едемського  саду.  Марно,  врятували.  Мама  тримала  за  руку  й  затинаючись  питала:
–  Доню,  навіщо  ти  так  зі  мною?  Не  кидай  напризволяще,  живи,  залишися,  прошу!
–  Мамо,  я  ж  нежива,  тільки  поглянь!  Мені  25  років,  а  я  вже  каліка…  Яке  в  мене  майбутнє?  Тягнути  тебе  донизу,  гробити  час  та  увагу,  займати  весь  простір?  Мамо,  рідненька,  я  так  хочу  заснути,  відпусти,  не  тримай,  дай  волі,  звільни…
30  листопада  2006  року  я  вчинила  другу  спробу  самогубства,  яка  стала  переможною.  Жадно  смакувавши  всі  пігулки,  які  лежали  на  шухляді  праворуч,  я  досягнула  бажаного,  я  вільна  від  болю,  сплю  солодким  сном  й  можу  ходити…  Чуєте,  я  можу  ходити!  Я  бігаю!  Я  незалежна!  Я  мертва?…


[i]Весна  –  це  вирок.
Літо  –  це  біль.
Осінь  –  це  смерть.
До  Зими  не  дожила…
[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528700
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.10.2014
автор: Незайманий займенник