Дитяча невдячність, побий її лях! –
на старості літ – непривабна картина...
Самотня бабуся вдивляється в шлях,
заклякши на лавці кривій біля тину.
Коли онучата зросли чималі,
старенька відчула свою непотрібність.
Все ли́шивши дітям, в глухому селі
купила убогу хатину – бо ж бідність...
І ось двадцять літ на чужи́ні, мов перст,
пошарпана злиднями й вітром билина,
без скарги несе одинокості хрест,
котрий, наче гирі, згинає їй спину.
Син – дуже далеко, не з'їздиш туди,
давно вже не пише і майже не дзвонить.
А доня, хоч їй дві години їзди,
від клопотів власних не вирветься з дому.
На внуків – їх троє – немає обра́з,
навідались зразу – от дітки хороші!
Лиш тільки сказала – приїхали... раз...
забрати на похорон зібрані гроші.
То ж тягне, мов віл, всі роботи тяжкі,
вмиваючись по́том і слі́зьми рясними.
Присяде, втомившись, вдивлятись в стежки,
чекаючи діточок, зустрічі з ними.
Затерпне на лавці. Два фото в руці...
Так хоче почути: "Ми скучили, ненько!!!"
... І біль материнський тече по щоці,
все нижче згинаючи спину старенькій...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527747
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 04.10.2014
автор: Світлана Моренець