Призахідне сонце червінцем виглядало з-за віття дерев, бісиками пускало уже притухлі блискітки, що ковзали по зруділому листі та губились у сутінках, котрі мостились по кутках і повільно підступали до неї. А вона стояла непорушно, ніби вклякла на одному місці і тільки думки снувались в голові, не хотіли відпускати її, і вона наштовхнулась на них, мов на вістря списа, який штрикав, шматував їй свідомість одним єдиним запитанням:
- Хто вона сама? Для чого живе на цій стражденній землі? Кажуть, кожна людина має виконати тут свою певну місію то яка ж її? Посадити дерево? Посадила. Її сосонки з берізками шумлять уже молодим ліском. Збудувати дім? Ну, власного з декількома гектарами землі не придбала та до будівництва помешкань для інших таки приложила і свої руки. Народити, виростити, виховати дітей? Слава Господу, виросли її діти не черствими в душах, на втіху їй, на радість.
І вона тішиться, дивлячись на дітей, спостерігаючи, як ті чим раз стають все дорослішими і материнське серце огортає тепло, правда, завжди трішки замішане на тривозі. Діти ж таки і вона просить Всевишнього дарувати їм щасливу долю.
А собі? Чи то не так просила, чи не ті слова казала, що так душа її постійно мається: то у вогні горить, то льодом, холодом раптом вкривається і обласкана з усибіч отими тінями, що й нині ото підступають до неї, кладуть свої сірі пасма їй на плечі, стискають обценьками груди, завмирає, вклякаючи, і тільки німий зойк у вічність:
- Господи! Дай мені сили! І маленька зірочка раптом виринає ген-ген, там, у вечірньому небі. Хмарки набігають на неї та вона виборсується з їхнього полону і світить чим раз ясніше і вона розуміє, що завжди буде чекати на цю зірочку, бо це і є її вимріяна зоря.
Обличчя освітлює усмішка і мрія знову виборсується з обіймів тіней, долає простір і опиняється у його обіймах. Покірно, з трепетом, кладе голову йому на груди і видихає оте зачаєне, виплекане:
- Мій коханий, жаданий, любове моя, - і вуста припадають до його вуст, а його руки повільно опускаються їй на стегна і її тіло здригається, подається назустріч його ніжному потискові, що сколихує собою, наповнює солодом, наливає теплом соски, що так прагнуть його цілунків. Танок кохання охоплює їх, обіймає пристрастю і з глибини їхньої сутності виривається одностайний крик єднання.
Вона просто жінка. Чи не в цьому її покликання? Бути підтримкою не лишень дітям, а й ділити свою любов навпіл, порівну віддаючи її як дітям, так і коханій людині, без якої її й самої вже немає і, щоб не трапилось у житті, - вистояти заради любові, заради кохання, дарованого їй провидінням.
29.09.14
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526653
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2014
автор: Валентина Ланевич