Адам Асник, Дві фази

І
Коли  велика  думка  заясніє
І  забере  з  собою  людську  лаву,
Потоком  буйним  несучи  крізь  дії
До  щастя,  правди,  перемог  і  слави  –

То  кожні  людські  груди  вмить  зміцніють,
І  кожний  над  тривогами  яскраво,
Немов  Титан,  зросте  в  міцну  поставу,
Безсмертну  прагнучи  знайти  надію.

Тоді  з  вогню  таємного  спливає
Над  світом  оживляюче  проміння;
Життя,  що  в  силі  молодій  буяє,

Росте  з  своєї  вартості  й  уміння;
І  навіть  смерть  у  цій  красі  сіяє,
Закінчивши  достойні  устремління.

ІІ
Але  коли  погаснуть  світлі  зорі
Й  оживча  думка  вже  серця  не  гріє,
То  людський  дух  вагається  у  зморі
І  знічений  в  нікчемності  марніє.

Тоді  лиш  страх  табун  людський  накриє,
В  котрім  панує  зіпсуття  і  горе...
І  тлуми  люду,  сірі,  без  надії,
Безцільно  йдуть  розпуттями  в  покорі;

Тоді    той  світ,  старий,  інакший,  сірий,
Лиш  гіркоту  для  чад  своїх  тримає;
Життя  без  прагнень,  без  жаги,  без  віри,

Красу  свою  і  ясність  всю  втрачає;
А  смерть  в  огидній  постаті  зростає,
Як  привид  кари  й  ницості,  –  без  міри!

Adam  Asnyk  
Dwie  fazy
I
Kiedy  myśl  wielka  nagle  zajaśnieje
I  porwie  z  sobą  mętną  ludzi  falę,
Burzliwym  prądem  niosąc  ją  przez  dzieje
Ku  szczęściu,  prawdzie,  zwycięstwu  i  chwale  —

Wtenczas  pierś  każda  ludzka  olbrzymieje
I  po  nad  trwogi  powszednie  i  żale
Każdy,  jak  Tytan,  wyrasta  zuchwale,
Po  nieśmiertelną  sięgając  nadzieję;

Wtedy  z  owego  tajnego  ogniska,
Na  świat  ożywcze  spływają  promienie;
Życie,  co  siłą  i  młodością  tryska,

Zyskuje  na  swej  wartości  i  cenie;
A  i  śmierć  sama  pięknością  połyska,
Jak  godne  męzkiej  pracy  zakończenie.

 II
Lecz  gdy  zagaśnie  blask  promiennej  zorzy,
Gdy  myśl  ożywcza  sercami  nie  włada,  —
Zaraz  duch  ludzki  waha  się  i  trwoży
I  nikczemnieje  znowu  i  upada.

Wówczas  —  strach  tylko  pędzi  ludzkie  stada,
W  których  zepsucie  i  rozpacz  się  mnoży...
I  rzesza  ludów,  przerażeniem  blada,
Błądzi  bez  celu  wśród  ciemnych  rozdroży;

Wówczas  —  świat,  dziwnie  zmieniony  i  stary,
Samą  goryczą  swoim  dzieciom  płaci;
Życie  bez  pragnień,  bez  natchnień,  bez  wiary,

Cały  swój  urok,  całą  jasność  traci;
A  śmierć  w  ohydnej  zjawia  się  postaci,
Jak  straszne  widmo  nicości  i  kary!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526224
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 27.09.2014
автор: Валерій Яковчук