РУСАЛКА КСЕНЯ (казка-новела)

Де  зеленi  гори  Карпати,  серед  привiлля  квiтучих  полонин  жив  добрий  легiнь  Iванко.  Всього  багатства  у  нього,  що  сорочка-вишиванка  та  торба-тайстра.  Покохав  Iванко  багацьку  доньку  Ксеню  –  дiвчину,  як  ружа  пишну,  зi  станом  смерековим,  з  очима  яфеновими.  I  Ксеня  усiм  серцем  до  Iванка  лине.  Та  одна  бiда  –  Ксенинi  батьки  про  Йванка  слухати  не  хочуть,  все  багацького  зятя  видивляють.  I  надумали  Iванко  й  Ксеня  втiкати  з  гiр  високих  у  долини  галицькi  та  супроти  волi  батькiв  повiнчатися.
       Як  надумали,  так  i  зробили.  Три  днi  й  три  ночi  йшли  до  могутньої  рiки  Днiстер.  На  Дністрі  облюбували  зелений  острiв,  на  ньому  й  поселилися.  Живуть  у  злиднях  –  та  горя  не  вiдають.  Iванко  рибалить,  а  Ксеня  рушники  вишиває  та  бiля  збудованої  ними  хатини  порається.  Може,  й  до  нинi  так  було  б.  Та  немає  добра  без  зла,  як  немає  зла  без  добра.
       Сидить  якось  Ксеня  на  березi  Днiстер-рiки  та  Iванка  видивляє.  Аж  тут  русалки  на  берег  вийшли.  I  нумо  хороводiв  водити.  Та  так  ладно,  так  мило,  що  Ксенi  не  втерпiлось  –  i  собi  в  хоровод  пустилася.  Танцює  та  витанцьовує,  що  й  у  головi  запаморочилося.  I  не  помiтила,  як  у  водi  опинилася.  А  русалки  усе  нашiптують  про  її  красу  прадивну,  про  пишне  царство  пiдводне.
       –  Ти  будеш  у  нас  царiвною...
       –  Царiвною...
       –  Царiвною...
       –  Царiвною...
       Зомлiла  Ксеня  вiд  тих  слiв  та  хороводiв,  у  воду  упала  –  тiльки  круги  розiйшлися.
       Повернувся  Iванко  додому,  а  Ксенi  немає.  Зажурився  легiнь,  i  рибалку  полишив,  i  не  їсть,  i  не  п’є,  все  на  березi  Днiстер-рiки  сидить  та  круговертi  споглядає.  I  випливає  якось  опiвночi  Ксеня-русалка,  до  Iванка  промовляє:
       –  Не  плач,  Iванку,  не  печалься...  Тепер  я  Русалка  Днiстрова,  царiвна  водяна.  Я  не  твоя  вже...  Я  не  твоя...
       Ще  бiльше  засумував  Iванко,  став  Нептуна  просити  повернути  йому  Ксеню-дружину.  Почув  його  слова  цар  морiв  i  рiк,  виплив  над  води  Днiстровi  й  мовив:
       –  Дорога  у  моє  царство  усiм  вiдкрита.  Iди  до  мене  –  i  ти  завжди  будеш  поруч  з  Ксенею-русалкою,  водяною  царiвною  найпрекраснiшою.
       Пiдвiвся  Iванко  i  пiшов  назустрiч  Нептуну.  Та  тут  Ксеня-русалка  випливла  i  стала  благати  Iванка:
       –  Вернися,  коханий!  Тут  сонця  нiколи  немає,  немає  нiколи  тут  дня.  Один  лише  мiсяць  та  зорi  опiвнiчнi  свiтять,  i  то  на  якусь  тiльки  мить.  Iз  першими  пiвнями  все  пропадає.  Вернися!  Благаю,  вернися!
       I  заспiвали  першi  пiвнi,  все  зщезло,  кануло  у  воду.  Один  Iванко  залишився  стояти  край  води.
       ...Не  покидає  Iванко  зеленого  острова.  I  днює,  й  ночує  на  березi  Днiстер-рiки.  Задрiмав  якось  опiвночi,  а  коли  прокинувся  –  побачив  бiля  своїх  нiг  розсипи  перлiв.  Наступної  ночi  на  тому  ж  мiсцi  вiн  знайшов  розсипи  золота  й  срiбла.
       Промайнув  час.  I  збудував  Iванко  на  зеленому  островi  терем  тисовий  з  палатами  пишними.  Куди  не  глянь,  все  в  золотi,  срiблi  та  в  перлах.  Але  не  тiшиться  багатствами  Iванко.  Щоночi  на  березi  Днiстра-рiки  просиджує  та  все  вичiкує,  коли  Ксеня-русалка  хоч  на  хвилечку  з’явиться  та  мовить  словечко  до  нього.

       ...Прибився  якось  до  зеленого  острова  старець  –  милостинi  просить.  Почастував  його  Іванко,  обдарував  i  став  з  ним  балачку  вести.  Слово  за  словом,  й  повiдав  старець,  що  на  чародiйствах  знається,  утоплениць  воскрешає.  Зрадiв  Iванко,  став  своє  горе  переказувати,  старця  благати  бiдi  зарадити.
       –  Я  поверну  тобi  Ксеню,  –  мовить  старець,  –  але  натомiсть  усi  твої  багатства  заберу.
       –  Забирай  усе  до  останньої  нитки.  Лише  мою  Ксеню  поверни.  Благаю!
       –  Нехай  буде  так!
       Усмiхнувся  старець  i  сплеснув  руками.
       I  звiялася  буря  в  цих  краях  невідана,  налетiли  грозовi  хмари,  вдарили  громи-блискавицi.  А  коли  все  затихло,  у  терем  Ксеня  увiйшла.  Очам  своїм  не  вiрить  Iванко.  Носить  на  руках  її,  цiлує,  обнiмає.
       –  Невже  я  так  довго  спала?  –  запитує  Ксеня.  –  Звiдки  тут  терем  з’явився?  Звiдки  золота  так  багато?  Звiдки  перли  краси  небаченої?
       –  Ось  хто  володар  цих  багатств,  –  вiдказує  Iванко.
       I  показує  рукою  на  обiдраного,  в  непраній  одежі  й  не  вмиваного  старця.
       –  Нехай  усе  вам  залишається,  –  мовив  той  i  став  у  дорогу  вибиратися.
       –  Куди  ж  ти,  чоловiче  добрий,  пiдеш  посеред  ночi?  Залишайся  з  нами  жити,  за  батька  нам  будеш,  нi  в  чому  нужди  знати  не  будеш,  –  просить  його  Iванко.
         Старець  на  ту  мову  лише  усмiхнувся  i  вийшов  з  терему.
Вибiгли  Iванко  й  Ксеня  на  берег  Днiстер-рiки,  а  старець  вже  водою  бреде.
       –  Почекай,  чоловiче  добрий.  Хоч  ймення  своє  назви,  щоб  знати  за  кого  молитися  маю,  –  знову  став  благати  Iванко.
       На  ту  мову  незнайомець  оглянувся.  Але  то  був  уже  не  бiдний,  в  непраній  одежі  й  не  вмиваний  старець,  а  грiзний  i  всемогутнiй  цар  морiв  i  рiк  Нептун.  Тут  першi  пiвнi  заспiвали,  зщез  Нептун,  i  казцi  настав  кiнець.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524770
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 21.09.2014
автор: Т. Василько